О. Генрі - Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

– Це менше, ніж я сподівався, – сказав Акула Додсон, ледь копнувши пакунки носком свого чобота, а потім задумливо поглянувши на мокрі боки свого втомленого коня.

– Друзяка Болівар геть стомився, – повільно мовив він. – Шкода, що твій гнідий зламав ногу.

– І мені шкода, – простодушно сказав Боб. – Але тут уже нічим не зарадиш. Болівар – дужий кінь: він везтиме нас двох, доки ми не добудемо нових коней. Чорт, я оце розмірковую: як дивно, що ти, Акуло, східняк, ось так запросто приїхав сюди і показав нам, хлопцям із Заходу, що таке справжня відчайдушна авантюра. А ти, взагалі-то, з якої частини Сходу?

– Зі штату Нью-Йорк, – відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і пожовуючи гілочку. – Я народився на фермі в окрузі Ольстер. Мені було сімнадцять, коли я втік з дому. На Захід потрапив випадково. Йшов собі по дорозі з вузликом за плечима, прямуючи до Нью-Йорка. Я мав намір потрапити туди і загрібати багато грошви. Завжди вважав, що мені це під силу. Якось увечері я дістався до місця, де дорога розгалужувалася, і розгубився, не знаючи, який напрямок обрати. Півгодини я придивлявся і розмірковував, а потім пішов ліворуч. Тієї ж ночі я випадково набрів на циркову трупу, що мандрувала маленькими містечками з програмою «Дикий Захід», тож і подався на Захід разом з ними. Часто думаю, як склалося б моє життя, якби я обрав іншу дорогу.

– Знаєш, мені здається, що воно склалося б так само, – бадьоро-філософічно мовив Боб Тідбол. – Важливі не дороги, які ми обираємо; важливе те, що у нас у душі. Саме воно і робить нас такими, якими ми є.

Акула Додсон підвівся і прихилився до дерева.

– Як мені шкода, що твій гнідий поламав ногу, Бобе, – повторив він майже жалібно.

– Мені теж, – погодився Боб, – це був першокласний кінь. Та Болівар у тебе двожильний, він вивезе нас, це точно. Давай, мабуть, рушати, Акуло. Як ти гадаєш? Спакуюся і – рушаймо; риба шукає, де глибше, а людина – де грошей більше.

Боб Тідбол запхав трофеї у торбу і міцно зав’язав її мотузкою. Коли він підвів очі, то найвиразнішим із побачених ним предметів було дуло кольта Акули Додсона сорок п’ятого калібру, що вперлося в нього з невблаганною незворушністю.

– Кинь дуріти, – сказав із посмішкою Боб. – Нам час рушати.

– Стій, де стоїш, – відповів Акула. – Нікуди те не рушиш, Бобе. Мені дуже не хочеться цього говорити, але шанс є тільки для одного з нас. Розумієш, Болівар надто стомився і не зможе витримати двох.

– Три роки я і ти, Акуло Додсон, були компаньйонами, – спокійно сказав Боб. – Не раз ми з тобою ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно і мав тебе за людину. Я чув дивні розповіді про те, як ти без особливої на те причини застрелив двох чоловіків, але я ніколи не йняв тим розповідям віри. А тепер, Акуло, якщо ти просто трохи пожартував, то забери свого пістоля, сідаймо на Болівара і мотаймо звідси. Якщо ж зібрався стріляти – стріляй, підлий павучий вилупку!

На обличчі Акули Додсона з’явився вираз невимовного жалю.

– Ти навіть не уявляєш, Бобе, як мені шкода, що твій гнідий поламав ногу, – зітхнув він.

Вираз обличчя Додсона вмить змінився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокість, змішана з безжалісною жадібністю. На якусь мить душа цієї людини визирнула назовні, як визирає часом зле і потворне обличчя з вікна добропорядного дому.

Бобу Тідболу і справді більше не судилося «рушити далі». Гримнув смертоносний постріл і наповнив ущелину гуркотом, що відбився від її стін обуреною луною. І мимовільний співучасник злочину Болівар, якому не довелося зазнати перевантаження і «везти двох», прудко поніс геть останнього з нападників, що пограбували «Вечірній експрес».

Але поки Акула Додсон чимдуж мчав галопом, ліс якось потихеньку відійшов на задній план і зник з його очей; револьвер у його правій руці обернувся на вигнуту ручку крісла з червоного дерева; на його сідлі якимось дивним чином з’явилась оббивка. Він розплющив очі і побачив свої ноги не в стременах, а нерухомо обіпертими об край столу з мореного дуба.

Отож я і кажу, що Додсон, голова брокерської контори «Додсон і Декер», що на Уолл-стрит, розплющив очі. Пібоді, довірений секретар, стояв біля його крісла, вагаючись – казати чи ні. Знизу долинав глухий гуркіт коліс, а в кімнаті заспокійливо хурчав електричний вентилятор.

– Гм! Пібоді, – мовив Додсон, кліпаючи очима. – Здається, я заснув. Бачив дивний сон. Що там, Пібоді?

– Сер, на вас чекає містер Вільямс із «Трейсі і Вільямс». Він прийшов розрахуватися за свою частку в X. Y. Z. Якщо пам’ятаєте, події на ринку заскочили його зненацька.