Стефан Цвейг - Магеллан. Амеріґо (збірник)

Але саме через те, що мода так настійливо вимагала індійських товарів, вони були дорогими і ставали дедалі дорожчими. Сьогодні навряд чи можливо точно відтворити криву гарячкового підвищення цін на них, бо всі історичні таблиці грошової вартості, як показує досвід, лишаються абстрактними. Наочне уявлення про бездумне підвищення цін на прянощі найкраще можна скласти собі, згадавши, що на початку другого тисячоліття нашої ери той самий перець, який нині вільно стоїть на столиках кожного трактиру і який недбало розсипають, мовби пісок, відраховувався по зернинці й прирівнювався майже до ваги срібла. Цінність перцю була настільки стабільною, що чимало держав і міст розплачувалися ним як благородним металом; за перець можна було придбати земельні ділянки, перцем сплачували посаг чи купували собі права громадянства. На вагу перцю багато правителів і міст визначали мито, а коли в середні віки хотіли про когось сказати, що той багатюща людина, його глузливо обзивали «мішком перцю». Імбир, корицю, хінну кору і камфору зважували на ювелірних і аптекарських терезах, щільно зачинивши вікна й двері, аби протягом не здуло бодай крупинку дорогоцінного порошку. Але якою б абсурдною на сьогодні не видавалася нам така переоцінка прянощів, вона стає зрозумілою, коли згадаєш, з якими труднощами і ризиком їх привозили в Європу. Безконечно далекою на той час була відстань між Сходом і Заходом, і яких тільки перешкод, яких небезпек не доводилося долати кораблям, караванам і валкам! Якої одіссеї мусило зазнати кожне зернятко, кожна пелюсточка, перш ніж вони з зеленого куща на Малайському архіпелазі потрапляли на свій останній морський берег й, нарешті, на прилавок європейського крамаря! Звісна річ, сама по собі жодна з цих рослин не була рідкісною. На протилежному боці земної кулі всі ці рослини – коричні дерева на Тідорі, гвоздичні на Амбоїні, мускатні горіхи на Банді, кущики перцю на Малабарському узбережжі – буяють так само привільно, як у нас чортополох, тому центнер прянощів на Малайських островах коштує не більше, ніж дрібка прянощів на Заході. Але через скільки рук має пройти товар, перш ніж він через пустелі й моря потрапить до останнього покупця – до споживача! Першій парі рук, як завжди, платять найгірше: раб-малаєць, який зриває свіжий цвіт і в плетеній корзині на засмаглій спині несе його на ринок, не набуває собі нічого, крім власного поту. Зате його хазяїн уже має певний зиск; купець-магометанин скуповує у нього товар і на невеличкому малайському вітрильнику під пекучим сонцем везе його з Молуккських островів вісім, десять, а то й більше днів до Малакки (поблизу нинішнього Сингапура). Тут у витканих ним тенетах уже чатує перший павук-кровопивця: хазяїн гавані, могутній султан, він стягує з купця мито за перевантаження товару. Лише після сплати мита купець одержує право перенести духмяний товар на джонку, дещо більше за розмірами парусне судно, і знову широке весло або чотирикутне вітрило поволі рухає суденце вздовж берегів Індії. Так спливає не один місяць: одноманітна їзда під вітрилом, а в штиль – нестерпно довге чекання під спекотливим, безхмарним небом. Тоді знову поквапна втеча від тайфунів і корсарів. Яке ж важке й невимовно небезпечне це перевезення товарів через два, ба навіть через три тропічних моря! З п’яти суден майже щоразу одне стає жертвою бур або піратів, і купець дякує Богові, коли, благополучно поминувши Камбай, нарешті дістанеться до Ормуза чи Адена, де йому відкривається доступ до Arabia felix [3] Щасливої Аравії ( лат. ). або Єгипту. Однак новий спосіб перевезення, що починається в тутешніх краях, не менш тяжкий і не менш небезпечний. Довжелезними покірливими вервечками стоять у цих перевалочних гаванях тисячі верблюдів, за першим знаком хазяїна слухняно опускаючись на коліна, коли на них один за одним нав’ючують туго перев’язані тюки перцю та мускатного цвіту, і, розмірено погойдуючись, «чотириногі кораблі» розпочинають свою путь по піщаному морю. Довгі й довгі місяці просуваються крізь пустелю арабські каравани з індійськими товарами – «тисяча й одна ніч» немов воскресає в цих назвах – через Бассору, Багдад і Дамаск до Бейрута і Трапезунда або через Джідду до Каїра. Ці предковічні довгі шляхи добре відомі торговцям ще з часів фараонів і бактрійців. Але, на лихо, їх не згірше знають бедуїни – ці пірати пустелі; сміливий набіг часто-густо одним махом знищує плоди зусиль багатьох місяців. Навіть коли й пощастить порятувати добро від піщаних вихорів та бедуїнів, то воно стає здобиччю інших розбійників: з кожного верблюда, з кожного тюка хеджаські еміри, єгипетські й сирійські султани вимагають сплати мита, до того ж якнайщедрішого. Сотнями тисяч дукатів оцінюються щорічні прибутки одного лише єгипетського розбійника з великої дороги, який стягує мито за перевезення прянощів. І коли, нарешті, караван дістанеться гирла Нілу – поблизу Александрії, – там його вже очікує останній, але далеко не найскромніший любитель поживитися – венеціанський флот. Відтоді як Венеція підступно знищила свою торгову суперницю – Візантію, ця маленька республіка повністю привласнила собі монополію торгівлі прянощами на Заході; замість того щоб перевозити товар до місця призначення, його спершу везуть до Ріальто, де його купують на торгах німецькі, фламандські чи англійські маклери. І лише по тому, у возах на широких колесах, через засніжені й зледенілі альпійські перевали, котяться ці плоди, два роки тому народжені і виплекані тропічним сонцем, до європейського крамаря, отже, й до споживача.