Теодор Драйзер - Фінансист

Фірми, організовані підручними Молленгауера ще при старому складі муніципалітету, торгували м’ясом, будівельними матеріалами, ліхтарними стовпами, щебенем – усим, що могло знадобитися міському господарству. Підряд, запланований містом, не підлягав анулюванню, але щоб отримати його, необхідно спершу «підмазати» декого з членів міського самоврядування, а для цього потрібні гроші. Фірма зовсім не зобов’язана сама займатися забоєм худоби або відливкою ліхтарних стовпів. Вона повинна лише організувати цю справу, отримати торговий патент, домогтися від міського самоврядування підряду на поставку (про що вже, звісно, подбають Стробік, Хармон і Вайкрофт), а тоді передоручити певний підряд власникам бійні або ливарного заводу, які будуть постачати усе необхідне, виділивши посередницькій фірмі відповідну частку прибутку. Частка ця, в свою чергу, буде розділена і частково передана Молленгауеру і Сімпсону під виглядом добровільної пожертви на потреби очолюваного ними політичного клубу або об’єднання. Все це робилося дуже просто і до певних меж цілком законно. Власник бійні або ливарного заводу навіть і не мріяв про те, щоб самому домогтися підряду. Стінер або будь-хто інший, хто в цей час відав міською казною і за невисокі відсотки давав у борг гроші, потрібні власнику бійні або ливарного заводу для забезпечення поставки чи для виконання підряду, отримував не лише свої один-два відсотки, які клав у кишеню (адже так робили і його попередники), але ще й неабияку частку прибутків. Як головного помічника Стінеру рекомендували сумирного чоловіка «зі своїх», котрий умів тримати язика за зубами. Скарбничого анітрохи не стосувалося, що Стробік, Хармон і Вайкрофт, діючи в інтересах Молленгауера, час від часу використовували частину запозичених у міста коштів зовсім не на те, для чого вони були взяті. Його справою було позичати їм гроші.

Але подивимося, що ж далі. Ще до того, як Стінер був намічений кандидатом у міські скарбники, Стробік – до речі, один з його поручителів при здобутті цієї посади (що вже само по собі було протизаконно, адже, згідно з конституцією штату Пенсильванія, жодна офіційна посадова особа не може бути поручителем за іншу) – натякнув йому, що люди, котрі сприяють тому, аби його було обрано, аж ніяк не стануть вимагати від нього чогось незаконного, але він має бути поступливим, не заперечувати проти роздутих міських бюджетів, коротше кажучи, «не кусати руку, що його годує». З не меншою ясністю йому дали зрозуміти, що тільки-но він вступить на посаду, дещо почне перепадати і йому. Як уже говорилося, Стінер все своє життя бідував. Він бачив, що люди, які займалися політиканством, процвітали матеріально, тоді як він, агент зі страхування і продажу нерухомого майна, ледве зводив кінці з кінцями. На його частку дрібного політичного посіпаки випадало багато марудної роботи. Інші політичні діячі обзаводилися прекрасними особняками в нових районах міста, влаштовували розважальні поїздки до Нью-Йорка, Гаррісберга або Вашингтона. У літній сезон вони розважалися в заміських готелях з дружинами або коханками, а йому доступ в коло улюбленців долі був усе ще закритий. Цілком природно, що всі ці обіцянки захопили його, і він був радий старатися. Нарешті і він досягне добробуту.

Коли у нього побував Молленгауер і висловився про необхідність підняти курс сертифікатів міської позики до паритету – хоча ця розмова і не мала прямого стосунку до відносин, які Молленгауер підтримував зі скарбничим через Стробіка й інших, – Стінер, почувши владний голос господаря, не забарився підписатися під власною політичною догідливістю й кинувся до Стробіка по більш детальну інформацію.

– Як би ви вчинили на моєму місці? – запитав він Стробіка, який вже знав про те, що Молленгауер відвідав скарбничого, але чекав, щоб той сам про це заговорив. – Містер Молленгауер висловив побажання, щоб позика котирувалася на біржі і була доведена до паритету, тобто йшла би по сто доларів за сертифікат!

Ані Стробік, ані Хармон та Вайкрофт не знали, як домогтися того, щоб сертифікати міської позики, які оцінювалися на відкритому ринку в дев’яносто доларів, на біржі продавалися б по сто. Але секретар Молленгауера, якийсь Ебнер Сенгстек, напоумив Стробіка звернутися до молодого Ковпервуда: хоч-не-хоч, а з ним веде справи Батлер, а Молленгауер, мабуть, не наполягає на залученні до цієї справи свого особистого маклера, то чому ж не спробувати Ковпервуда?