Григорій Тютюнник - Вир

– Воно й видно: так брагою від тебе й несе.

Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку.

– Перестань свистіти, це тобі не в конюшні! Гнат обірвав свист, ляснув нагаєм по халявах:

– По заготовках їздив. З м’ясом, знаєш-понімаєш, ще не так, а з яйцями біда. Зривають план. У тебе теж, здається, недовиконано.

Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочків посипалися крихти і тютюнова потеруха.

– Точно. Недовиконання плану. Які ж ти заходи будеш вживати?

– Посаджу все правління на гнізда – хай несеться.

– Ти, знаєш-понімаєш, зубів не скаль! Є решеніє, за порушення строків виносити догани, так що гляди, щоб і ти не доплигався.

– У мене зараз сівба. Так що не до яєць. А що в біса ви з уповмінзагом робите?

– Не твоє діло. Ми тобі не підотчотні.

– Ми тобі також…

Гнат порипів шкірянкою, посвистів, похвоськав себе нагайкою по халявах і, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір. Оксен знову зупинився біля вікна і задумався. «Да, треба будувати нові конюшні, бо старі вже зовсім валяться. Та як їм і не валитися, коли в них ще стояли коні пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Він дивиться на життя, як півень на тік: можна дзьобнути зернинку на дурничку – добре. Не можна – треба йти в інше місце. Натурально…»

Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.

– Підводи готові. Можна їхати, – сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:

– У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.

Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.

Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки-то воно буде коштувати отой ліс на конюшню.

Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по-безгосподарському хлюпає з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т. д. і т. п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пак! Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григір у жнива. Бознаколи він тоді їв і коли спав. Кожного ранку, схиливши набік заклопотану голову, являвся до Оксена і, вийнявши з кишені жменю зерна, скаржився:

– Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хліб марнувати? Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься, на отаке дивлячись.

Або приходив і заявляв:

– Кавунів молотникам не даватиму.

– Чому? – дивувався Оксен.

– А того, що від самісінького табору і до Троянівки – скрізь по степу жевріє.

– Що жевріє? – ніяк не міг второпати Оксен.

– Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз-два вкусить – кидає на дорогу. Денис Кошара – то не хлопець, а якась, прости Господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого – все його скибки валяються.

– А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

– У нього зуби рідкі, як на пилці, – прооре ними, відразу видно, чия робота.

– Ет, дурниці, – відмахувався Оксен. – На скибках грошей не зекономиш.

– Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун – то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур’ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір’ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

Сказавши тепер Оксенові, що підводи вже стоять готові до виїзду, Григір вийняв з кишені якесь мотуззя і, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в’язати його.

– Хіба немає нових вірьовок, що ти дрантя докупи в’яжеш?