Григорій Тютюнник - Вир

Найгірше Олені приходилося зимою, коли майже кожен день чулося від дочки: «Мамо, в мене горло болить». Сергійко ж не жалівся, хоч вночі бухикав, аж у грудях ревло. Ганяє-ганяє в школі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт – заганяй обох на піч, напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили, бо хіба ж усидять тихо?

Повкривавши дітей, Олена підійшла до печі, щоб розпочати свій звичайний трудовий день, тобто варити, прати, доїти корову, годувати дітей, прибирати в хаті і до того всього вчасно вийти на роботу в артіль та чесно працювати разом зі всіма людьми, щоб на неї не нарікали люди, що коли вона головиха, то можна й відлежуватися.

Між тим Оксен ішов селом, дразливий і гнівний, і цей гнів чіплявся до нього кожного ранку, як тільки він прокидався від сну. Такий стан не був наслідком примх чи свавілля Оксена, як це йому приписували деякі люди, особливо ті, яких він не любив за лінтяйство. З думкою таких людей Оксен не рахувався і провадив з ними рішучу боротьбу.

Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний іншим. Оксен знав, що, прийшовши до артільного двору, побачить ті ж самі недоліки, які були вчора, і що всі ті люди, яким він вказав на неполадки, замість того щоб виправити їх і не допускати надалі, будуть виправдовуватися і присягатися, що вони в тому не винні, і розводитимуть руками. Конюх, якого він обов’язково застане сплячим у своїй комірчині, на запитання, чого коні й досі не годовані і не напоєні, запевнятиме, що «давав три рази і напував, хоч і сторожа запитайте». Приходив сторож і, майструючи цигарку, цікавився:

– Що, може, щось украдено?

– Це вам видніше. Ви – сторож, – тамуючи гнів, говорив Оксен.

– У мене не вкраде. Я цілу ніч на обході, – вихвалявся сторож, радіючи, що все добре і немає ніякої кражі.

– Ви, товаришу голова, не клопочіться. На весну коні будуть як змії, – обіцяв конюх. – А те, що вони трохи грязні, то нічого не зробиш – у кізяках же сплять. Та й те сказати, що скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше лебедя не буде. Товаряка.

Оксен знав, що так трапиться й сьогодні, і тому чим ближче він підходив до подвір’я, що чорніло в темряві своїми будовами, тим більше його охоплювало роздратування.

Коли Оксен прийшов на подвір’я – все ще спало. Конюшня була закрита, і він постукав кулаком у двері, але ніхто не відзивався. Тоді він натиснув двері плечем, вони з сухим скрипом відкрилися, і в лице вдарило теплим духом кінського стійла. Посеред конюшні на стовпі висів ліхтар, від нього падало на землю оранжеве кружальце світла. Оксен відкрив комірчину, де спали конюхи, звідти розламаною гарбою викотилося хропіння.

– Хлопці, коней напували?

Гарба продовжує котитися і скрипіти далі.

– Коней напували, питаю?

З постелі звелася заспана постать, наділа на голову картуз.

– Це ти, Мусію? – запитала вона і звісила додолу ноги в чоботях. – А мені приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свіжої ковбаси, а я…

– Видно, що хороші сни сняться, бо сплять – хоч за ноги витягай.

– А-а, це ви, товаришу голова? А ми держались-держались, та таки перед світом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, – розштовхував конюх свого сусіда.

Оксен вийшов із конюшні і попрямував до свинарника. Біля скирти соломи, що чорніла в темряві, немов той хлів, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен підійшов ближче, то побачив низенького чоловіка, що нагрібав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькі, бо він, стягши їх мотузком, ніяк не міг взяти на плечі.

– Може, підсобити? Га? – виступив із темряви Оксен. Чоловік кинув носилки на землю.

– Нічого, я й сам…

Це був сільський балагур і політикан Кузько Сорокотяга.

– Крадеш помаленьку?

Кузь висякався, витер пальці об штани.

– Заповсігда, Оксене, ти вигадаєш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві – вже вкрав. А яка ж це крадіжка? Я беру своє, зароблене.

– Ану витрушуй.

Кузь вивернув солому, а носилки відкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.

– А тепер що, в міліцію поведеш?

– І поведу. А ти думав як? Люди по соломинці збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?

– Хе-хе, – засміявся Кузь. – Ти так міркуєш, ніби це не наша артіль, а твоя економія. Ти, значить, усередині стоїш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинився, не хочу йти, бо несвідомий. Виходить, артіль для тебе організовували, а не для нас.