Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Кульмінаційним пунктом вистави, а також і всіх подій, була мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом, на тлі якого чітко вимальовувався силует знаменитого Флоріана. Клоун зобразив хор поліціянтів із оперети «Пірати з Пензанса», [7] «Пірати з Пензанса» – опера Артура Саллівана, прем’єра якої відбулася 31 грудня 1879 р. але звуки рояля втонули в приголомшливій овації: великий комік на диво точно і майже зовсім природно відтворював жести та поставу полісмена. Арлекін підстрибнув до нього і вдарив по касці, піаніст заграв «Де ти роздобув такий капелюх?», а він тільки озирався навколо, з приголомшливою майстерністю зображуючи здивування. Арлекін підстрибнув ще раз і знову вдарив клоуна, а піаніст зіграв кілька тактів із пісеньки «А потім ще раз». Після цього Арлекін кинувся прямо в обійми правоохоронця і під гул оплесків повалив його на підлогу. Тоді французький комік і показав свій знаменитий номер «Мрець на підлозі», пам’ять про якого й досі жива в Путні. Неможливо було повірити, що це жива людина. Здоровань Арлекін розгойдував його, як мішок, з одного боку в інший, підкидав і крутив, як гумовий кийок. І все це – під сміховинні звуки безглуздих пісеньок у виконанні Крука. Коли Арлекін із натугою відірвав від підлоги тіло коміка-констебля, блазень за роялем заграв «Я встав зі сну, мені снилася ти». Коли ж він закинув його собі на спину, почулося «З торбою за плечима». А коли, нарешті, Арлекін із вельми переконливим стукотом опустив свою ношу на підлогу, піаніст, не тямлячись від захоплення, заграв жвавий мотивчик на такі, як вважають досі, слова: «Лист я милій написав і кинув по дорозі».

Приблизно в той момент, коли божевілля на імпровізованій сцені досягло апогею, патер Браун зовсім перестав бачити акторів, бо прямо перед ним поважний магнат із Ситі зіп’явся на весь зріст і почав очманіло нишпорити у себе по кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще мацаючи вміст, потім знову встав і вже намірився переступити через рампу на сцену, однак обмежився тим, що кинув лютий погляд на клоуна за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.

Впродовж кількох наступних хвилин священик мав повну можливість стежити за диким, але не позбавленим певної витонченості танцем Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжнім, хоча і грубуватим умінням Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім став йти все далі і далі в глиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєне з паперу вбрання, що надто вже виблискує у вогнях рампи, ставало чарівно-сріблястим у міру того, як він віддалявся, танцюючи в місячному сяйві.

Глядачі з громом оплесків посхоплювалися і кинулися до сцени, але в цей час патер Браун відчув, що хтось торкнувся його рукава і пошепки попросив пройти в кабінет полковника.

Священик пішов за слугою зі все зростаючим почуттям неспокою, що аж ніяк не зменшився, коли він побачив урочисто-комічну сцену, увійшовши до кабінету. Полковник Адамс, усе ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро киваючи рогом китового вуса, і в старих його очах був смуток, який міг б протверезити навіть вакханалію. Опершись об камін і важко дихаючи, стояв сер Леопольд Фішер. Вигляд у нього був переляканий і солідний.

– Відбулася дуже прикра історія, патере Браун, – сказав Адамс. – Річ у тім, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого друга із задньої кишені. А позаяк ви…

– А позаяк я, – повторив священик, чемно всміхнувшись, – сидів позад нього…

– Нічого подібного, – з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, із чого можна було виснувати, що щось таке вже було сказано. – Я тільки прошу вас як джентльмена допомогти нам.

– Тобто вивернути свої кишені, – закінчив патер Браун і поспішив це зробити, витягнувши на світ Божий сім шилінгів, шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, маленьке срібне розп’яття, маленький требник і плитку шоколаду.

Полковник якийсь час мовчки споглядав на нього, а потім сказав:

– Чесно кажучи, вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, ніж вміст ваших кишень. Адже моя донька – ваша вихованка. Так ось, останнім часом вона…

Він не скінчив.

– Останнім часом, – вигукнув поважний Фішер, – вона відчинила двері батьківської оселі головорізу-соціалісту, і цей жевжик відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти заможну людину. Ось до чого це призвело. Перед вами заможний чоловік, котрого обікрали!