Джек Лондон - Білий Зуб = White Fang

Коли люди спинилися, став і звір. Підняв голову й пильно на них подивився. Роздувши ніздрі, він здалеку принюхувався до людського духу.

– Це вовчиця, – сказав Білл.

Собаки полягали на сніг, а Білл підійшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стільки днів гналася за ними і вже встигла знищити половину їхньої упряжки.

Як слід обдивившись, звір зробив кілька кроків уперед. Отак потроху наближаючись до саней, він нарешті опинився не далі, як за сто ярдів від них.

Тоді коло групи сосон він знову став на місці і, підвівши голову, вивчав носом і очима людей, які теж пильно стежили за ним. Звір дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому погляді не було собачої відданості. То була уважність, породжена голодом, хижа, мов звірячі ікла, й люта, мов мороз.

Як на вовка, звір здавався надто великим, обриси його худого тіла говорили про те, що він належить до найбільших представників вовчої породи.

– Заввишки футів зо два з половиною, – зауважив Генрі, – і, запевняю, що не менше, як п'ять завдовжки.

– А яка чудна масть! – сказав Білл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.

Білл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цілому вона була сіра, але з ледве помітним рудуватим відтінком, який то зникав загадково, то знову з'являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звіра то здавалася сірою, чисто сірою, то мінилася чудним червонястим світлом.

– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнісінького їздового собаку, – сказав Білл. – Здається, ось-ось завиляє хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув він. – Іди сюди, як там тебе звуть!

– Нітрохи не боїться тебе, – засміявся Генрі.

Білл насварився на звіра кулаком і покликав його голосніше, але той не виявив ніякого страху. Він тільки більше нашорошився і дивився на них з відчайдушною голодною тугою. Вони були м'ясо, а його мучив голод, і, коли б тільки випала можливість, він би кинувся вперед і з'їв їх.

– Послухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стріляти напевне. Нізащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаєш?

Генрі на знак згоди хитнув головою. Білл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг він прикласти її до плеча, як вовчиця метнулась убік і зникла в соснах.

Товариші переглянулись. Генрі значуще й протяжно свиснув.

– Це можна було б знати наперед, – уголос докоряв собі Білл, кладучи на місце рушницю. – Раз вовк приходить їсти разом з собаками, то, звісно, він мусить знати й про рушницю. Кажу тобі, Генрі, що все наше лихо від цієї тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шість собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На видноті в таку хитру бестію не вистрелиш, але я заб'ю її зненацька. Хай там що, а я її висліджу.

– Тільки далеко не заходь, – застеріг товариша Генрі. – Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобі, як мертвому припарка. Звірі страшенно голодні, й від них не втечеш.

Того вечора вони рано спинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шість, і вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Білл на цей раз поприв'язував собак так, щоб вони не дісталися один до одного.

Але вовки дедалі сміливішали, і люди не раз прокидалися. Звірі підходили так близько, що собаки казилися з жаху, і у вогнище доводилося весь час підкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасників на безпечній відстані.

– Я чув від матросів, як акули пливуть за судном, – сказав Білл, знову залізаючи під шкуру після однієї з таких розвідок. – А вовки – це сухопутні акули. Вони знають, що роблять, і йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподіваються на здобич, Генрі, і ще як сподіваються!

– Тебе вони вже наполовину загризли, – сердито відповів Генрі. – Коли людина каже, що її переможуть, то вона вже майже переможена. Ось і тебе наполовину з'їдено, раз ти весь час про це говориш.

– Це траплялося і не з такими, як ми з тобою, – відповів Білл.

– Та годі вже тобі каркати! Аж набридло слухати.

Генрі спересердя повернувся на другий бік і був дуже здивований, що Білл на це промовчав. Це було так не схоже на Білла. Адже він завжди ображався за грубе слово. Генрі довго міркував про це і, коли очі в нього вже злипалися, подумав: «Так воно і є. Бідоласі страшно. Треба буде завтра підбадьорити його».

День почався щасливо. За ніч не пропав жодний собака, і люди рушили далі шляхом мовчання, мороку й морозу майже з легким серцем. Білл наче забув сумні передчуття, що мучили його напередодні, і навіть жартував з собаками, коли раптом перекинулися сани.