Роман Іваничук - Місто

– Не може цього бути…

– Чому – не може? – — озвався по хвилі Мирон. – Усе на світі можливе… – Звістка про війну ніби збудила його зі сплячки, і він фривольно промугикав стару австріяцьку пісеньку: – «Бо війна війною, в ній є божа сила, як не заб’є тебе гостра куля…»

– Не треба жартувати, Мироне, – проказав Роман.

Страус не повертав од вікна голови: «Як це так: знову прогрес, який мав би виявити світові нову несподівану красу, приносить смерть, знищення?.. Невже це закономірність? Динаміт винайшли для вивільнення енергії, щоб полегшити працю людських рук, а застосували передусім для вбивства. Людина віками мріяла піднятися в повітря, а коли зробила це – не забарилася скинути на землю бомбу. Автоматику поспішили використати для створення кулемета… То хай припиниться прогрес техніки і живе тільки поезія й мистецтво, які у своїй естетичній суті не міняються, завжди людяні – яких би форм не набирали. Я – ретроград? То чому, скажіть, чому найґеніальніші й найсміливіші винаходи перш за все перехоплюються людофобами? Щоб випробувати добро і зло, закладені в людині? І лише подолавши зло, обернути винахід їй на користь? Але ж відкриття народжуватимуться без перерви, то що – завжди вони мають пройти випробування у війнах, і війнам насправді, як за календарем, кінця не буде?..»

А за ворітьми на стежці стояв білий Василько, він дивився в бік буковинської далини, над якою тільки що пролетіли літаки, його зачарувала сила металічного гулу; його очима зорило у даль нове покоління, яке з цікавістю сприйматиме нововведення прогресу, братиме від нього користь, віритиме в нього і керуватиме ним, тому не може цього бути, не сміє чорний хрест, що тільки-но проповз по церковній бані, знести з лиця землі цю русяву голівку, на якій пустотливий вітерець забавляється повісмяним волоссям.

І Страус повторив, повертаючись від вікна:

– Не може цього бути!

Друзі мовчки стояли серед кімнати: Страус з притиснутим до підборіддя кулаком, заглиблений у себе Роман і не потривожений Мирон. Хтось із них мусив сказати останнє слово, яке підтвердить страшну істину або ж заперечить її, та ніхто не зважувався його вимовити, щоб не обдурити себе надією або не втратити її назавше.

Те слово пролунало збоку. До кімнати увійшла Василина, вона вела за руку Василька, була задихана й зіпріла, кептар розстебнутий, шальонова хустка сповзла на потилицю, та на лиці малювався не переляк, а винуватість, і вона промовила таким тоном, ніби виправдовувалася, що не змогла відвернути біду:

– Війна почалася, та й що робити… Ади, почалася, і хто тому винен?..

Зарицький опустив руку – напруження минуло, випрямився Заставний – нічого вже не вдієш, а Мирон сказав:

– Дивну потугу має в собі саме слово – війна… «Як не заб’є тебе гостра куля, то копитом, замість кулі, вб’є кобила…» – домугикав куплет австріяцької пісеньки.

Минали напружені хвилини, та ніщо більше не збурювало тиші недільного погожого дня; навіть дзвони не дзвонили, бо служба не правилася. Василина розповіла: священик і не одягався в шати, він вийшов у домашньому до мирян, повідомив, що німці напали на Радянський Союз, і передав наказ сільських властей розходитися по домівках – чекати розпоряджень.

Василина швидко отямилася від звістки – не так жахливої, бо той жах ще ні в якому образі нізвідки не встиг виповзти, як несподіваної, неймовірної і, зрештою, нереальної. І, мабуть, для того, щоб розрядити напруження, внесла з комори до Страусової кімнати старий Василів грамофон, поставила його на стіл.

Друзі здивовано переглянулися – свята простота! – а Василько, якого дотепер ніхто й не помічав, вислизнув з-за маминої спини, всівся за стіл і почав накручувати корбою пружину грамофона. Тривоги старших він не збагнув, неділі й свята завжди поєднувалися в нього з таємничим інструментом, з якого добуваються заховані всередині звуки музики; сьогодні неділя – і цілий день бляшана труба, схожа на цвіт павутиці, буде дзвеніти співом, йому ж тільки накручувати. Упоравшись з корбою, він підпер голову кулачком і зачаровано слухав, як із зусиллям і хрипотою добувається із грамофонної труби надривний голос співака, що виконував модне сентиментальне танґо:

Слова пісні були нині, як ніколи, доречними, бо всі знали, що так незабаром станеться, та поки що друзі були разом – мов на тайній вечері, і Василина теж зважилася сісти за стіл, щоб побути із своїми гостями – може, останній раз.