Роман Іваничук - Місто

«Завтра, мабуть, розпочнеться косовиця», – думав Страус, дивлячись крізь вікно на синювате прозоре плесо, на дні якого скупчилися, немов мушлі, хати, а за воротами на стежці, котрою покотилася Василина у вибиваному пацьорками кептарі, шальоновій хустці і гарячо-жовтій запасці, стояв малий Василько – в полотняних штанях, згрібній сорочині, весь білий і чистий, мов польовий тюльпан. Він проводжав поглядом матір, яка раз на тиждень скидала з себе разом із забрудненою вберею мерву буденних клопотів і виходила розпрямлена на люди; відтак погляд його прикипів до синьої далини, що висмоктувалась із білоберізької котловини і протискалася між Турнасом та Ігрецем ген у невідомі світи, і манила його, і кликала, а він ще тримався босими ногами вершечка Лисинки, бо далина була заманлива, але й тривожна, і віяло від неї не тільки звабою, а й моторошністю. Та вже пік йому в підошви камінний ґрунт на Лисинці, немов циганська плита, він тупцював нетерпляче і весь аж нахилився, щоб полетіти у ту даль. «І полетить, і крильця зміцніють», – думав Страус про добру долю білого Василининого хлопчика, яка прийшла до нього неповних два роки тому і не повинно їй бути кінця.

У цю мить Зарицький зачув далекий, густий, дивовижно потужний металічний гул. Він наростав із заходу, міцнів, дзвенів, пульсував, завивав, мов фабрична сирена, комусь загрожував, і був цей звук зовсім несумісний з недільною благодатною тишею над Білою Березою, він кремсав її, ґвалтував, знущався, накидав свою владу, голоснішав, гнівив, принижував, давив, був сильний і свавільний, погордливий і безпощадний, перед ним нишкла природа, тьмарилося сонце, і врешті Страус помітив, як по лискучій бані церкви просунувся і зник чорний хрест.

Збагнув, що це летять літаки, глянув угору й побачив їх: із заходу на схід летіло три трійки лискучих хрестоподібних аеропланів. Полегшено зітхнув, зрозумівши причину навального гулу. Він навіть провів захопленим поглядом сталевих велетнів, бо, хоч не був ніколи поетом техніки, хоч був жерцем класичної краси поезії, все ж розумів, що людський прогрес мусить набирати несподіваних виявів і форм, які не завжди евфонічні, милозвучні, пасторальні, пастельні, – прогрес жорстко ступає по землі й деколи топче красу, до якої людство встигло звикнути, та створює красу нову, котрою будуть захоплюватися майбутні покоління, позбавлені надмірної чутливості, сентиментальності й ліризму. Все це розумів Богдан Зарицький і мирився, як міг, з новинами прогресу, щоб не стати ретроградом.

Гул літаків був інакшим, ніж він звик його чути досі. «Що ж, винайдено людьми знову щось нове, – подумав, – могутніше, швидкісніше, потрібніше для життя», і все-таки його обурював ґвалтівний звук металу. І немов на підтвердження його невдоволеності застукотіли глухі вибухи угорі; Страус знову підвів голову й побачив, як небо на тій лінії, де пролетіли літаки, всіялося жмутками чорних хмаринок.

– Що б це мало означати? – запитав Мирон; він стояв позаду Страуса, у піжамі. До вікна підходив і Роман, мовчки споглядаючи загадкові хмаринки на небі.

– Певне, вправи, маневри… – мовив, знизавши плечима, Зарицький.

– Маневри? – скинув бровами Мирон. – Хоча…

Обидва повернули голови до Романа, запитливо глянули на мовчазного колеґу, хоч і не сподівалися почути від нього пояснень: Романа світ наче й не обходить, він поводиться так, ніби прийшов з іншої планети спостерігати життя землян і йому дивно, чому вони так метушаться; непроникливе обличчя Заставного, наполовину закрите сивими бакенбардами і вусами, завжди викликало в тих, хто до нього звертався, зніяковіння, сумнів у доречності, потрібності, доцільності свого запитання; проте в цю мить, коли пролунали незрозумілі вибухи в небі, після яких позаду літаків розпливаються сірі купчасті хмарки, він повинен висловити свою думку, до того ж однозначну.

Статечний Страус, якого рідко покидав олімпійський спокій, у нервовому напруженні чекав слова від Романа і з тривогою спостерігав, як тьмарилося обличчя Заставного; Костецький перехопив Страусову тривогу і Романове зосередження, в його швидких очах зблиснула гріховна цікавість; Роман скоса подивився на Мирона, потім перевів погляд на Богдана, мовив коротко:

– Це війна.

Він нервово полапав себе долонями по грудях, ніби перевіряв, чи має при собі документи. Мирон скинув бровами і застиг із здивованим виразом обличчя. Зігнута у лікті ліва рука Страуса затремтіла, долоня стиснулася в кулак: перед очима постала його домашня бібліотечна кімната у рудому полум’ї від вибуху снаряда, він глянув у вікно, за котрим потривожена ревом літаків природа заспокоїлася і знову стала доброю і тихою, мовив: