Елінор Портер - Полліанна

Міс Поллі вбила муху і викинула її у вікно (піднявши раму заледве на дюйм), поправила стілець, знову насупила брови і вийшла з кімнати.

– Ненсі, – озвалась вона до прислужниці за кілька хвилин, ставши у дверях кухні, – я знайшла муху нагорі, у кімнаті міс Полліанни. Напевне, хтось відчиняв вікно. Я замовила сітки від комах, але доки їх привезуть, маєш стежити, щоб вікна лишалися зачиненими. Моя небога приїжджає завтра о четвертій. Я хочу, щоб ти зустріла її на станції. Тімоті відвезе тебе екіпажем. У телеграмі написано: «Світле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Це все, що мені відомо, але думаю, тобі цього буде достатньо.

– Так, мем. А… а ви…

Міс Поллі, безперечно, зрозуміла сенс белькотання Ненсі, бо насупилася і сухо перервала її:

– Ні, я не поїду. У цьому немає потреби.

Вона повернулася і вийшла з кухні – турботи з улаштування своєї небоги, Полліанни, міс Поллі завершила.

Ненсі люто натиснула на розжарену праску й енергійно протягла нею по кухонному рушнику.

– «Світле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок», це все, що їй відомо! Я б крізь землю провалилася від сорому… Отак зустрічати єдину небогу, що їде до тебе через увесь континент!

Наступного дня, за двадцять четверта, Тімоті й Ненсі виїхали маленьким екіпажем, щоб зустріти гостю. Про Тімоті, сина старого Тома, у містечку казали, що, коли його батько є правою рукою міс Поллі, то Тімоті, щонаменше, її ліва рука.

Тімоті мав добру вдачу і показний вигляд. З Ненсі вони дуже швидко заприязнилися. Проте сьогодні дівчині було не до звичних балачок з Тімоті – вона цілковито зосередилася на відповідальному дорученні, а щойно вони дісталися станції, одразу побігла на перон.

Раз по раз Ненсі повторювала подумки: «Світле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Знову й знову намагалася вона уявити собі, яка насправді та Полліанна.

– Для неї самої було б краще виявитися розважливою дівчинкою, що не впускає ножі на підлогу й не грюкає дверима, – зітхнула Ненсі до Тімоті, що теж приєднався до неї.

– Бо, як ні, то хто й зна, яким боком нам усім це вилізе, – криво всміхнувся Тімоті. – Уяви собі лишень: міс Поллі й галасливе дівчисько! Нехай Господь милує!.. А вже й потяг чути!

– Ох, Тімоті, жорстоко було мене вирядити на цю справу, – раптом розхвилювалася Ненсі й кинулася до невеличкого гурту пасажирів, що вийшли з потяга.

Майже одразу Ненсі побачила її, худорляве дівчатко у солом’яному капелюшку і картатій червоній сукенці. Русяве волосся двома цупко сплетеними косами лежало на спині. Радісне веснянкувате личко крутилося навсібіч, когось видивляючись.

Ненсі рушила до малої, щойно минула раптова слабкість у колінах. Дівчинка на той час залишилася на пероні сама.

– Ви міс… Полліанна? – пробелькотала Ненсі запитання, а вже наступної миті задихалася у палких обіймах – дві тоненькі ручки цупко сплелися у неї на шиї.

– Ох, яка я щаслива, щаслива, щаслива, що бачу вас! – задзвенів радісний голосочок просто їй у вухо. – Звісно, я Полліанна, і яка ж я щаслива, що ви зустріли мене! Я так і сподівалася!

– Ви… сподівалися? – спантеличено перепитала Ненсі, поправляючи на собі капелюшка, здивована тим, як Полліанна могла взагалі знати про її існування. – Ви чекали, що саме я вас зустріну?

– Авжеж, я всю дорогу намагалася уявити собі, яка ви є, – пританцьовувала дівчинка навшпиньки й оглядала ошелешену Ненсі з голови до ніг. – А тепер я вже знаю, і я щаслива, що ви така, як ви є.

Ненсі зробилося трохи легше, коли до них підійшов Тімоті. Слова Полліанни геть збили її з пантелику.

– Це Тімоті, – представила вона його. – У вас є саквояж?

– Звісно, є, – поважно кивнула Полліанна, – до того ж новісінький. Його мені купила «Жіноча допомога» [1] «Жіноча допомога» – одне з численних жіночих благодійних товариств у США. . Чи ж не зворушливо? Адже вони так хотіли килим! Щоправда, я не знаю, скільки червоного килима можна придбати на гроші за саквояж, але скількись точно можна – думаю вистачило б на половину проходу між рядами у церкві. А ви як гадаєте? У мене у цій торбинці квитанція, яку, містер Ґрей казав, я маю віддати вам, щоб ви отримали мій саквояж. Містер Ґрей – це чоловік місіс Ґрей. Вони – родичі дружини диякона Кара. Я приїхала з ними сюди на Схід і вони дуже славні… А… ось де вона, – подала вона Ненсі папірець, попорпавшись попередньо у своїй торбинці.

Ненсі зітхнула. Вона інстинктивно відчула, що принаймні хтось із них мав би зітхнути після цього монологу. Зиркнула на Тімоті – той передбачливо відвів погляд.