Елінор Портер - Полліанна

Наскільки я розумію, Джон Вітьєр був одружений на Вашій сестрі, але, свого часу, він згадував, що стосунки між Вашими родинами були не найближчими. Разом з тим він гадав, що, заради пам’яті сестри, Ви захочете взяти сироту до себе і виховати серед рідні на Сході. Саме тому я пишу до Вас.

Коли Ви читатимете цього листа, дівчинка вже буде готова рушити в путь і ми будемо невимовно вдячні Вам, якщо, у разі Вашої згоди, Ви відразу нам про це повідомите, оскільки незабаром одне тутешнє подружжя їде на Схід: вони могли б узяти дівчинку з собою до Бостона, а там посадити на белдінґсвільський потяг. Звісно, Вас буде завчасно сповіщено про дату прибуття і потяг, яким приїде Полліанна.

Сподіваємося на Вашу прихильну відповідь.

Насупившись, міс Поллі згорнула аркуш і вклала його у конверт. Відповідь вона відправила ще вчора, повідомивши, що, безперечно, прийме дитину. Адже вона мала гідно виконати свій обов’язок, хоч би яким неприємним він виявився.

Нині, сидячи з конвертом у руках, міс Поллі полинула думками у минуле, до своєї небіжки сестри, матері цієї дівчинки, і до тих часів, коли двадцятирічна Дженні, наперекір родині, наполягла на шлюбі з молодим пастором. До неї сватався заможний джентльмен і родина віддавала йому перевагу перед пастором, але Дженні трималася свого. Багатий претендент вік мав так само солідний, як фінансове становище, а юний пастор мав сповнену ідеалами голову, завзяту вдачу і закохане серце. Дженні віддала перевагу молодому, звісна річ. Вона побралася зі священиком-місіонером і поїхала з ним на Захід.

Це означало розрив з родиною. Міс Поллі добре пам’ятала, як усе відбувалося, хоча їй самій, наймолодшій у родині, на той час було заледве п’ятнадцять. Батьки не схильні були знатися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні сама писала до них якийсь час, а свою останню дитину назвала Полліанною на честь власних сестер, Поллі й Анни – решта діточок їй повмирали. То був останній лист від Дженні; а за кілька років, з малого містечка на Заході, надійшла звістка про її смерть – стисле, однак розпачливе повідомлення від самого пастора.

У великій родинній садибі, зрештою, час теж не стояв на місці. Вдивляючись у долину, що розкинулася навколо пагорба, міс Поллі, розмірковувала про зміни, яких домівка зазнала впродовж останніх двадцяти п’яти років.

У свої сорок жінка лишилася сама у цілому світі. Батько, мати, сестри – всі повмирали. Вже котрий рік вона єдина господиня маєтку й усього батькового спадку. Ті, хто відкрито співчував її самотині, радили завести подругу чи компаньйонку, але горда леді не приймала ні їхнього співчуття, ні порад. Відповідала, що вона не самотня. Її влаштовує відлюдне життя, бо вона любить спокій і тишу. І ось тепер…

Міс Поллі підвелася з крісла, похмура, міцно стиснувши вуста. Звісно, вона тішилася, що є істинною благодійницею, бо не тільки усвідомлює свій обов’язок, але має силу волі достатню, щоб гідно його виконати. А однак… «Полліанна»… Яке безглузде ім’я!

Ненсі драїла і замітала «кімнатку на горищі», особливо ретельно вичищаючи кутки. Насправді, завзяття, з яким вона віддавалася прибиранню, більшою мірою давало вихід її почуттям, ніж свідчило про бажання домогтися бездоганної чистоти – попри покірливий страх перед господинею, Ненсі була аж ніяк не святенниця.

– Якби оце так… та повичищати… та кутки… у її душі, – бубоніла вона у такт різким поштовхам, енергійно орудуючи щіткою. – Атож!.. От, де треба з темних кутків повичищати… Це ж у голову не увібгаєш! Запроторити нещасне дитя у задушливу комірчину на горищі… де взимку не опалюється… і це у здоровенному будинку, де самі порожні кімнати. Нікому непотрібна дитина, каже! А нехай тобі!

Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що аж у пальцях запекло.

– А я так гадаю, то не дитина нікому не потрібна… гм… Нікому! Нікому не потрібна, а комусь, як на те, потрібна. Авжеж… дуже потрібна…

Деякий час вона працювала мовчки, а тоді, закінчивши, гидливо оглянула вбогу кімнатку.

– Що ж, справу зроблено… Себто, я своє зробила, – зітхнула вона. – Бруду нема… Зрештою, тут нічого нема. Бідолашне дитя! Гарне місце вигадала пані для сироти, якій бракує рідної домівки! – докинула Ненсі наостанок і вийшла, грюкнувши дверима.

– Ой! – похопилась, кусаючи губу.

А тоді буркнула:

– А мені байдуже. Тим ліпше, як вона почула. Нехай!