Елінор Портер - Полліанна

Згодом, уже по обіді, Ненсі таки знайшла кілька хвилин, щоб розпитати старого Тома, який від давніх-давен працював при садибі, виполюючи бур’яни й розчищаючи доріжки.

– Містере Томе, – почала вона, озирнувшись, чи, бува, ніхто не стежить. – А ви знаєте, що до нас приїздить маленька дівчинка, яка мешкатиме у міс Поллі?

– Що? Хто? – перепитав старий, з натугою випростуючись.

– Маленька дівчинка. Замешкає з міс Поллі.

– Пхе! Оце пожартувала! – недовірливо пирхнув Том. – Скажи ще, що завтра сонце сяде на сході.

– Щира правда. Вона сама мені сказала, – наполягала Ненсі. – Дівчинка її небога і їй одинадцять рочків.

Старий аж рота роззявив.

– Овва!.. Стривай лишень, – пробурмотів він, а тоді його бляклі очі засвітилися ніжністю. – То це мусить бути… донечка міс Дженні. Решта з них ніхто не брав шлюбу. Атож, Ненсі, це має бути донечка міс Дженні. Слава Господу у вишніх! Подумати лишень, мої старі очі її побачать!

– А хто була та міс Дженні?

– Вона була янголом небесним! – схвильовано вигукнув Том. – У старих господарів вона була старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і виїхала звідси, багато років тому. Я чув, усі її діти повмирали, крім останньої донечки. Напевне, саме вона тепер приїде.

– Їй одинадцять років.

– Так, наче сходиться, – кивнув старий.

– Вона спатиме на горищі. Як тільки отій… – Ненсі обурено озирнулась на будинок, – як їй не сором!

Старий Том насупився. А наступної миті вуста йому викривила гірка посмішка.

– Цікаво, як міс Поллі ладнатиме з малою, – сказав він.

– Гай, гай! Мені цікаво, як мала у цьому домі ладнатиме з міс Поллі, – відказала Ненсі.

Старий засміявся.

– Боюсь, ти не залюблена у міс Поллі…

– Наче хтось колись у неї залюблювався! – уїдливо зауважила Ненсі.

Старий Том загадково посміхнувся. Нахилившись, він знову взявся до роботи.

– Ти, либонь, не в курсі щодо роману міс Поллі, – поволі проказав він.

– Роман… у неї?! Ні!.. Я так думаю, тут нема щодо чого бути в курсі. Не у її випадку.

– А, однак, було… було кохання, – покивав головою старий. – І той парубок досі мешкає у нашому містечку.

– Хто?

– Не скажу. Не годиться мені про це плескати.

Том знову випростався, обличчям до будинку. У його вицвілих синіх очах відбилася щира гордість відданого слуги за родину, якій він залишався вірним і яку любив упродовж кількох десятиліть.

– Якось не віриться, щоб хтось та… в неї закохався, – не могла повірити Ненсі.

Старий Том похитав головою.

– Бо ти не знаєш міс Поллі такою, як я її знав. Колись вона була по-справжньому вродливою. Та й зараз могла б собі на вроду дозволити, якби хотіла.

– Вродлива? Міс Поллі?

– Так. Якби розпустила кучері по плечах, як колись, а не стягувала й прилизувала, як тепер, якби вбрала мереживну сукню з білими стрічками та накинула на плечі квітчасту шаль, ти сама, Ненсі, побачила б, яка вона вродлива. Міс Поллі ж іще не стара.

– Не стара? У такому разі вона досконало вдає літню пані. Далебі, що так, – чмихнула Ненсі.

– Та знаю. Воно й почалося саме тоді, як вона посварилася з коханим, – кивнув старий Том. – Вона після того наче дієту з полину й терну взяла – до всіх дітклива й гостра.

– Це точно, – підхопила Ненсі. – Ніколи їй не догодиш, хоч як намагайся! Я б давно пішла, якби моїм удома не залежало на моїй платні. Та якогось дня мені терпець урветься і я не змовчу. А тоді, звісно – прощавай Ненсі, пакуй манатки. Далебі, що так.

Старий Том похитав головою.

– Знаю. Мене теж поривало так учинити. Це природне відчуття, але не найкраще. Повір мені, дитино, не найкраще.

Похнюпивши голову, старий знову взявся до роботи.

– Ненсі! – покликав різкий голос.

– Так, мем, – відгукнулася Ненсі й поквапилася до будинку.

Наступного дня надійшла обіцяна телеграма, у якій повідомлялося, що Полліанна приїде у Белдінґсвіль двадцять п’ятого червня, о четвертій пополудні. Прочитавши телеграму, міс Поллі насупилася й піднялася сходами на горище. Так само насуплено оглянула кімнату.

У кімнаті на горищі стояло акуратно застелене ліжечко, два жорстких стільці, умивальник, трюмо без дзеркала і маленький столик. Ні фіранок на вікнах, ні картин на стінах. Сонце весь день гріло дах, і у кімнатці було гаряче, наче у розжареній грубі. Через брак москітних сіток, вікна не відчиняли. Жирна муха сердито дзижчала при одному з них, б’ючись об скло і намагаючись вирватися геть.