Theodore Dreiser - Американська трагедія. Книга 2

І знову Клайд замовк, почуваючи, що потрапив у пастку. «Господи, як же мені це пояснити? – думав він. – Нащо я зізнався, що той капелюх на озері мій?». Але зразу він збагнув: чи заперечує він це, чи ні – однаково на озері Грасс і на Біг-Бітерні знайдуться люди, які, звичайно, згадають, що він був тоді в солом’яному капелюсі.

– Де ж був цей? – наполягав Мейсон.

І Клайд сказав нарешті:

– Я вже колись їздив у ньому на дачу і забув його, виїжджаючи минулого разу. А тепер приїхав і знайшов.

– А, розумію! Дуже зручно вийшло, мушу сказати!

Мейсон починав думати, що він має справу з дуже промітним суб’єктом… доведеться розставляти хитріші пастки. Одночасно він вирішив спитати Кренстонів і всіх учасників поїздки на Ведмеже озеро: може, хто-небудь згадає, чи був солом’яний капелюх на Клайді, коли він приїхав до них у п’ятницю, і чи не залишив він у них капелюх минулого разу. Клайд, звичайно, бреше, і його треба спіймати.

І тому всю дорогу до Бріджбурга і до місцевої окружної тюрми у Клайда не було ані хвилини спокою. Скільки він не відмовлявся відповідати, Мейсон знову й знову накидався на нього з такими приблизно запитаннями: «Чому, коли ви справді хотіли просто поснідати на березі, ви надумали пливти так далеко, в південний кінець озера, хоч там зовсім не така мальовнича місцевість, ніж деінде?», або: «А де ви провели кінець того дня? адже не на місці катастрофи, звичайно?». Потім він несподівано повертався до листів Сондри, знайдених у чемодані. Чи давно Клайд знайомий з нею? Чи так він закоханий у неї, як, видно, вона в нього? Чи не тому, що Сондра обіцяла восени вийти за нього заміж, він вирішив убити міс Олден?

Клайд палко заперечував це останнє обвинувачення, але майже всю решту часу сидів мовчки, похмуро дивлячись перед собою змученими, нещасними очима.

А потім – страшна ніч на горищі якоїсь ферми у західній частині озера, на сіннику, покладеному просто на підлогу; Сіссел, Суенк і Краут, чергуючись, стерегли його з револьвером у руці, а Мейсон, шериф та інші спали внизу, на першому поверсі. Уже поширились якісь чутки, і тому на ранок з’явилось кілька місцевих жителів з запитанням: «Кажуть, у вас тут є хлопець, який убив дівчину на Біг-Бітерні, – чи вірно це?». І щоб подивитись на нього, вони дочекались тут світанку, коли арештований і його супутники виїхали на «фордах», добутих Мейсоном.

А в Рибальській затоці і в Бухті Третьої милі зібрались уже цілі юрби – фермери, дачники, крамарі, лісоруби, діти: очевидно, по телефону заздалегідь повідомили, що везуть злочинця. В Бухті Третьої милі чекали Берлей, Хейт і Ньюком; попереджені по телефону, вони викликали в камеру до худого, дратівливого і досвідченого мирового судді Габріеля Грега всіх свідків з Біг-Бітерну, потрібних для того, щоб остаточно встановити особу Клайда. І от перед тутешнім суддею Мейсон обвинувачує Клайда у вбивстві Роберти і добивається законного, винесеного по всій формі рішення: ув’язнити підозрюваного в окружну тюрму у Бріджбурзі. Потім Мейсон разом з Бертоном і шерифом відвозять Клайда у Бріджбург, де його одразу садять під замок.

Увійшовши в камеру, Клайд кинувся на залізну койку і схопився за голову в смертельному розпачі. Була третя година ранку, проте коли вони під’їздили до тюрми, там уже зібралась юрба, принаймні чоловік у п’ятсот, – шумлива, злісно-насмішкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, ніби він, бажаючи одружитись з багатою, по-звірячому вбив молоду і красиву робітницю, винну хіба тільки в тому, що занадто любила його. Лунали погрози і різкі вигуки:

– Ось він, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вірьовці! – Це кричав молодий лісоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.

Гірше того: з юрби вискочила дівчина в ситцьовому платті, худа і вертка, – типова жителька міських трущоб, – і закричала:

– Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?

І Клайд тулився до шерифа Слека і думав: «Вони і справді вважають, що я вбив її! Вони можуть навіть лінчувати мене!». І такий він був змучений, наляканий, принижений і нещасний, що, побачивши залізні ворота тюрми, які розчинились, щоб впустити його, він щиро зітхнув з полегкістю, бо вони провіщали захист.

Але, опинившись у камері, він не заснув ні на хвилину, і цілу ніч його мучили сумні думки про все, що він назавжди втратив. Сондра! Гріфітси! Бертіна! Знайомі по Лікургу, які вранці про все дізнаються. І, нарешті, його мати і всі… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозуміло, все сказав і їй, і іншим, коли повертався в табір по його речі. І тепер усі знають, хто він такий насправді – злочинець і вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь міг зрозуміти його!