Theodore Dreiser - Американська трагедія. Книга 2

– Я ніяк не причетний до її смерті. Це все, що я можу сказати.

І кажучи це, він уже думав, що, мабуть, йому не слід було говорити так… може, краще було б сказати… але що? Що він, звичайно, знав Роберту і навіть був з нею на озері… але ніколи не мав наміру убити її… вона потонула, але це був нещасний випадок. І якщо він ударив її, то теж тільки випадково. Але, може, краще зовсім не говорити, що він її ударив? Адже обставини так склались, що навряд чи хто-небудь повірить, ніби він ударив її фотографічним апаратом випадково. Найкраще про апарат зовсім не говорити, – в жодній газеті досі не згадувалось, що у нього був з собою апарат.

Він ще міркував про це, коли Мейсон вигукнув:

– Отже, ви не признаєтесь, що знали її?

– Ні, сер.

– Ну, гаразд. – І, повернувшись до своїх супутників, Мейсон додав: – У такому разі, я думаю, нам залишається тільки відвести його назад до табору і послухати, що вони про нього знають. Може, ми щось інше витягнемо з цього фрукта, звівши його на очі з друзями. Його речі і чемодан, напевне, ще там, в якому-небудь з наметів. Да-вайте-но відведімо його туди, джентльмени, і побачимо, що знають про нього інші.

І він швидко й спокійно повернувся, щоб іти до табору, але тут Клайд, зіщулившись від жаху перед тим, що його чекає, вигукнув:

– Ні, будь ласка, не треба! Невже ви поведете мене туди? Ні, ні, будь ласка, не треба!

І тут заговорив Краут.

– Коли ми з ним ішли сюди, він просив мене поговорити з вами про те, щоб не вести його в табір, – сказав він Мейсону.

– Так от звідки вітер віє! – скрикнув Мейсон. – Ви занадто делікатні, щоб з’явитися в такому вигляді перед леді і джентльменами з Дванадцятого озера, але ви не хочете признатися, що були знайомі з бідною робітницею, своєю підлеглою? Дуже добре! Е, ні, мій друже, або зараз ви розповісте, все, що насправді знаєте, або підете туди. – Він помовчав секунду, щоб подивитись, як це вплине на Клайда. – Ми скличемо всіх ваших знайомих і розтлумачимо їм, що до чого. Подивимось, як ви тоді всього зречетесь. – І помітивши, що Клайд ще вагається, він додав: – Ведіть його, хлопці!

Він повернувся і зробив кілька кроків у напрямі до табору; Краут і Суенк взяли Клайда з двох боків за руки і рушили були за Мейсоном, але тут Клайд закричав:

– Ні, ні, не треба! Прошу вас, містер Мейсон, не ведіть мене туди! Будь ласка! Я не можу туди повернутись! Не тому, що я винен. Але ж усі мої речі можна взяти звідти і без мене… а повертатися туди мені тепер дуже тяжко.

Краплі поту виступили на його блідому обличчі, на руках, і він увесь похолов.

– Ах, ви не бажаєте йти? – вигукнув Мейсон, почувши це, і спинився. – Якщо вони про все дізнаються, буде зневажена ваша гідність, так, чи що? Добре, тоді потрудіться зразу ж відповісти на мої запитання, і відповідайте швидко і щиро, інакше ми, не затримуючись, попрямуємо в табір. Ну, що ж, будете відповідати?

І він знову підійшов впритул до Клайда – розгубленого, з тремтячими губами і блукаючим поглядом. І Клайд нервово і схвильовано заговорив:

– Так, звичайно, я знав її. Звичайно, знав. Безумовно! Це видно з листів. Так що ж? Я не вбивав її. І коли поїхав з нею туди, зовсім не збирався вбити її. Я зовсім не хотів цього. Не хотів, кажу вам! Це був нещасний випадок. Я навіть не хотів з нею нікуди їхати. Це вона хотіла, щоб я поїхав, щоб я вивіз її куди-небудь, тому що… тому… ну, ви ж знаєте, це видно з її листів. А я тільки намагався умовити її, щоб вона виїхала куди-небудь сама і дала мені спокій, бо я не хотів з нею одружуватися. От і все. І я повіз її туди зовсім не для того, щоб убити, а щоб постаратись умовити її, – от і все. І я не перевернув човен, – в усякому разі, я не хотів… Вітер зірвав мій капелюх, і ми обоє зразу підвелись і хотіли його дістати, і човен перевернувся, – от і все. І її ударило бортом по голові. Я це бачив, але вона так сильно борсалась у воді, що я злякався… я боявся, що вона потягне мене на дно, коли я підпливу ближче. А потім вона пішла на дно. А я поплив до берега. Це чистісінька правда, клянусь богом!

Поки він говорив, його обличчя і навіть руки враз густо почервоніли. Його змучені, злякані очі були повні відчаю. «А що як у цей день зовсім не було вітру, і вони згадають про це?», – думав він. А штатив, схований під поваленим деревом? Якщо його знайшли, можуть подумати, що саме штативом він і вдарив її… Він весь тремтів, обливаючись потом.

Але Мейсон уже задавав нове запитання:

– Так. Одну хвилину. Ви кажете, що повезли її туди без усякого наміру вбити?