Theodore Dreiser - Американська трагедія. Книга 2

А Ерл Ньюком, високий худорлявий молодик років дев’ятнадцяти, із скуйовдженою шевелюрою, дуже серйозний, хоч часом і неуважний, зразу ж схопив пачку бланків для виклику в суд і, запихаючи їх у кишеню, почав дзвонити по телефону м-с Хейт. Потім він подзвонив у редакції газет, сповістив про нещасний випадок на Біг-Бітерні і, схопивши свій солом’яний капелюх з синьою стрічкою (капелюх був номерів на два більший, ніж треба), побіг униз; біля розчинених дверей до кабінету відомого в цих краях і дуже енергійного прокурора Ор-віла Мейсона він зіткнувся із Зіллою Саундерс, старою дівою і єдиною стенографісткою прокурора. Вона мала йти в канцелярію аудитора, але, вражена поквапливістю і заклопотаним виглядом м-ра Ньюкома, звичайно далеко млявішого, гукнула його:

– Хелло, Ерл! Що сталось? Куди ви так поспішаєте?

– Нещасний випадок. На озері Біг-Бітерн потонули двоє. А може, тут і що-небудь гірше. Містер Хейт їде туди, і я з ним. Нам треба встигнути на поїзд о третій десять.

– Звідки ви дізнались? Це хто-небудь із місцевих?

–Ще не знаю, але думаю, що ні. В кишені у дівчини був лист, адресований у Більц, округ Майміко, якійсь місіс Олден. Я все розкажу, коли ми повернемось, або подзвоню вам.

– Ах, господи, якщо це злочин, то містер Мейсон, напевно, зацікавиться.

– Ну, звичайно. Я йому подзвоню по телефону або сам містер Хейт подзвонить. Якщо ви побачите Бада Паркера або Керел Беднел, скажіть їм, що я виїхав з міста. І потім, Зілла, подзвоніть, будь ласка, моїй матері і попередьте і її також. Я боюсь, що сам не встигну.

– Не турбуйтесь, подзвоню.

– Дякую.

І дуже зацікавлений цією подією, що порушила одноманітне існування його начальника, він, перескакуючи через двоє східців, весело і швидко збіг сходами окружного суду. А міс Саундерс, знаючи, що її начальник виїхав в якихось справах, зв’язаних з наступною окружною конференцією республіканської партії, і що в його кабінеті ні з ким поділитися новиною, подалась у канцелярію аудитора: там можна буде всім присутнім переказати все, що вона встигла почути про трагедію на озері.

Відомості, зібрані слідчим Хейтом і його помічником, мали дивний і тривожний характер. На другий день після зникнення човна з таким начебто щасливим і симпатичним подружжям туристів, з ініціативи хазяїна готелю почались розшуки – і в Місячній бухті, за островом, було знайдено перекинутий човен, капелюх і вуаль. І негайно всі службовці готелю, провідники і постояльці, яких удалось для цього завербувати, почали пірнати в озеро і обшарювати дно довгими баграми, намагаючись відшукати і витягти з води тіла утоплих. Провідник Сім Шуп, хазяїн готелю і орендар човнярської станції розповіли, що загибла жінка була молода і гарна, а її супутник – вочевидь, досить заможний юнак, і тому подія викликала у нечисленних місцевих жителів – лісорубів і службовців готелю – не тільки інтерес, а і співчуття. До того ж ніхто не розумів, як у прекрасний безвітряний день міг статись такий дивний нещасний випадок.

Але хвилювання ще більше посилилось, коли опівдні, після короткочасних розшуків, один із тих, що працювали багром, – Джон Поль, лісоруб – витяг з води Роберту, зачепивши гаком її плаття; на обличчі у ней – біля рота, біля носа, над правим оком і під ним – чітко проступали сліди ударів, і всім присутнім це зразу здалось підозрілим. Джон Поль, який разом з Джо Райнером, що сидів на веслах, витяг її з води, глянувши на неї, скрикнув:

– Ах ти, бідолашна! Легенька, як пір’їнка! Не зрозумію навіть, як це вона могла потонути.

Він перегнувся через борт і, підхопивши Роберту своїми міцними руками, втяг її, мокру і бездиханну, в човен; тимчасом його товариші подали знак іншим човнярам, і ті швидко припливли.

Відкинувши вбік довге густе каштанове волосся дівчини, яке було сплутане водою і закривало її обличчя, Джон додав:

– Оце так диво! Глянь, Джо! Схоже на те, ніби дівчинку чимсь ударили! Дивись-но!

Незабаром усі лісоруби і постояльці готелю, підпливши на човнах, почали розглядати синці на обличчі Робер-ти. І тільки-но її тіло повезли на північ, до човнярської станції, а на озері відновились розшуки тіла її супутника, почулися здогадки: «Щось тут не гаразд… Синці… і взагалі… І як це човен міг перекинутися в такий тихий день?». «Зараз побачимо, чи є там хто-небудь на дні…». А коли тривалі розшуки ні до чого не привели, всі остаточно вирішили, що трупа чоловіка на дні, мабуть, немає і не було, – страшна, хвилююча думка…