Theodore Dreiser - Американська трагедія. Книга 1

– Ті, інші гроші, теж були для неї, розумієш, щоб вона могла приїхати сюди, після того як її… її… – вона завагалась у доборі слова, але потім закінчила: – Чоловік залишив її в Пітсбурзі. Певно, вона розповідала тобі про це?

– Так, розповідала, – поволі й сумно відповів Клайд. Звичайно, становище Ести дуже критичне, – раніше він просто не хотів думати про це. – Але як же бути, мамо? – вигукнув він. Його мучила думка про п’ятдесят доларів у кишені (якраз та сума, що потрібна матері) і про те, для чого вони призначені. – Не знаю, чи зможу я що небудь зробити. На роботі я всіх ще так мало знаю, – мені нема в кого позичити. Та вони й заробляють не більше за мене. Я міг би позичити трохи, але це не дуже зручно.

Він запнувся, в горлі в нього пересохло. Йому було нелегко збрехати матері. Справді, йому ще ніколи не траплялося брехати в такій серйозній справі – і брехати так негідно. Адже п’ятдесят доларів у цю хвилину тут, у нього в кишені. З одного боку Гортензія, з другого – мати і сестра, і гроші ці можуть врятувати матір, так само як і Гортензію, але наскільки більше гідності в його допомозі матері! Як жахливо – не допомогти! І як він міг відмовити їй? Він нервово облизав губи і провів рукою по чолу: від хвилювання обличчя його вкрилося потом. Він почував себе замученим, приниженим, безпорадним перед тим, що сталося.

– А в тебе самого зараз немає трохи грошей для мене? – Мати майже благала. Есті в її становищі конче потрібні деякі речі, а купити не було на що.

– Ні, мамо, в мене нічого немає, – сказав він, глянувши на матір, паленіючи від сорому і в ту ж мить одводячи очі; і коли б мати не була розгублена в цю хвилину, вона побачила б по його обличчю, що він бреше.

Клайд відчув гострий біль: він і жалів себе, і разом з тим зневажав, бо мучився за матір. Він і думати не міг, щоб відмовитись від Гортензії. Вона повинна належати йому. Але мати така самотня й безпорадна. Яка ганьба! Він і справді негідний і підлий. Чи не буде він потім покараний за це?

Він намагався придумати щось, який-небудь спосіб дістати ще трохи грошей, окрім цих п’ятдесяти доларів. Коли б тільки в нього було трохи більше часу, ще кілька тижнів! Коли б Гортензія не надумала купувати цей жакет саме тепер!

– От що я можу зробити, – сказав він, тупо й безглуздо дивлячись поперед себе, тоді як мати продовжувала сидіти з безпорадним виразом обличчя. – П’ять доларів хоч трохи допоможуть тобі?

– Що ж, і це стане в нагоді, – відповіла вона. – Все-таки краще, ніж зовсім нічого.

– Гаразд, п’ять доларів я можу дати, – сказав Клайд, думаючи повернути ці гроші з нових чайових і сподіваючись, що тиждень буде везучий. – На тому тижні, я, можливо, дістану ще десять. Зараз я не можу обіцяти напевно. Мені довелося позичити частину грошей, які я дав тобі того разу, і я ще не все повернув. Якщо я почну знову просити позичити, можуть подумати… ти ж знаєш, як дивляться на подібні речі.

Мати зітхнула, думаючи про те, яке нещастя – покласти на сина такий тягар. І якраз у такий час, коли син намагається вийти в люди. Як він згадуватиме про це потім? Що подумає про неї, про Есту, про всю сім’ю? Незважаючи на все своє честолюбство, сміливість і наполегливе прагнення до самостійності, Клайд завжди здавався їй не досить міцним фізично, не досить стійким морально й розумово. І він такий нервовий і вразливий, що часом здається, ніби він пішов швидше в батька, ніж у неї'. Завжди він так легко збуджується, так швидко втомлюється, – все це не дуже корисно і добре. І ось вона сама – заради Ести, заради чоловіка, заради всього 'їх невдалого життя – примушує його напружувати сили й нерви.

– Ну, що ж… не можеш – значить, не можеш, – сказала вона. – Подбаю, щоб знайти якийсь інший вихід.

Але в ту хвилину вона не бачила виходу.

В планах щодо поїздки автомобілем, яку Хегланд за допомогою свого друга-шофера думав улаштувати наступної неділі, сталися зміни. Машину – чудовий дорогий «пакард», не яку-не-будь – не можна було взяти в призначений день. З неї можна було скористатися тільки найближчого четверга чи п’ятниці або ж доведеться відмовитись від прогулянки.

Усім ще раніше пояснили, – це була тільки частина правди, – що машина належить якомусь м-ру Кімбарку, старому і дуже багатому джентльмену (він у цей час подорожував по Азії). Але правда полягала в тому, що приятель Хегланда, Спарсер, був зовсім не шофером м-ра Кімбарка, а просто неробою, непутящим сином управителя одної з молочних ферм м-ра Кімбарка. Цьому юнакові дуже кортіло вдавати з себе щось більше, ніж сина простого завідуючого фермою; тимчасово виконуючи обов’язки сторожа і маючи доступ до гаража, він вирішив узяти найкращу машину й покататися на ній.