Theodore Dreiser - Американська трагедія. Книга 1

– Мені треба поговорити з тобою, Клайд, перш ніж ти підеш, – сказала вона.

Він помітив, що вона дуже занепокоєна. Правда, останніми днями він відчував, що в неї якісь серйозні прикрості. Проте одночасно він говорив собі, що в нього зараз надто багато зобов’язань і він не має чим допомогти матері. Допомогти їй, – значить, втратити Гортензію. Він не міг піти на це!

Але які розумні виправдання міг він навести, відмовляючи матері в невеликій допомозі, тим більше, що він так добре одягнений і так систематично зникає вечорами з дому? Він весь час посилається на невідкладну роботу в готелі, але, певно, мати не дуже вірить у це. Щоправда, він два місяці тому зобов’язався платити протягом дев’яти тижнів по десять доларів щотижня замість п’яти і платить. Але це, мабуть, тільки довело матері, що в нього є зайві гроші, хоч він і намагався пояснити їй тоді, яка це важка для нього витрата. А тепер він і хотів би піти назустріч матері, але не міг, – перешкоджало нездоланне прагнення до Гортензії.

Трохи згодом Клайд вийшов до вітальні, і мати, як звичайно в таких випадках, повела його до одного з ослонів у приміщенні місії, холодному й похмурому в ті дні.

– Я не думала, що мені доведеться говорити з тобою про це, Клайд, але в мене немає іншого виходу. Мені нема на кого більше покластися, а ти тепер дорослий чоловік. Тільки ти повинен пообіцяти, що нікому нічого не скажеш – ні Френку, ні Джулії, ні батькові. Я не хочу, щоб вони знали. Еста повернулась до Канзас-Сіті, вона в дуже скрутному становищі, і я просто не знаю, як з нею бути. У мене так мало грошей, а батько мені вже майже не помічник.

Вона втомлено й заклопотано провела рукою по чолу, і Клайд уже знав, що буде після цього.

Спочатку він хотів удати, що й досі не знає про повернення Ести. Але тепер, вислухавши зізнання матері і знаючи, що коли вона хоче казати неправду й далі, треба виявити здивування, він все-таки раптом сказав:

– Я знаю.

– Знаєш? – здивовано перепитала мати.

– Так, знаю, – повторив Клайд. – Я бачив, як ти одного разу вранці зайшла до будинку на Бодрі-стріт, – я випадково йшов там, – пояснив він досить спокійно. – А потім я побачив Есту; вона виглянула з вікна. І коли ти пішла, я зайшов до неї.

– Коли ж це було? – спитала вона тільки для того, щоб виграти час.

– Місяців з півтора тому, якщо не помиляюсь. Я потім ще двічі заходив до неї. Але Еста не хотіла, щоб я розповідав про це.

– Отже ти знаєш, в чому її нещастя? – спитала м-с Гріфітс.

– Так, – відповів Клайд.

– Що має бути, того не обминеш, – сказала вона покірливо. – Ти нічого не казав Френку і Джулії?

– Ні, – заспокоїв її Клайд, думаючи про те, як невдало закінчилася спроба матері приховати все це.

Вона, як і батько, зовсім не вміла брехати. Клайд вважав, що сам він набагато хитріший за них обох.

– Ти й не кажи їм, – суворо попередила мати. – Їм, по-моєму, зовсім не слід про це знати. І без того погано, – додала вона, і рот їй викривила гірка гримаса.

А Клайд слухав її і думав про себе й про Гортензію.

– Подумати тільки, – додала вона, помовчавши, і очі її повилися сумом, – що вона принесла нам усім таке горе. Хіба є тут наша провина? Хіба не дано було їй зовсім інше виховання? «Путь грішника…».

Вона похитала головою і міцно стиснула руки, а Клайд дивився прямо перед собою, думаючи про тяжке становище сім’ї і про те, як усе це може відбитися на ньому.

Мати сиділа пригнічена й збентежена своєю дивною роллю в цій історії. Так, вона брехала, як це робить багато людей. І ось Клайдові відомі всі її хитрощі й обмани, і вона почуває себе такою фальшивою та дурною. Але хіба вона не намагалася уберегти Клайда від усього цього – і його, і інших? Клайд уже досить дорослий, щоб зрозуміти це. Однак вона продовжує пояснювати, чому вона так зробила, як це все для неї жахливо. І до того ж, пояснює вона, ці сумні події змушують її тепер звернутися до нього по допомогу.

– Еста незабаром буде дуже хвора, – сказала мати уривчасто, з почуттям ніяковості: вона, мабуть, не могла чи не хотіла дивитися в обличчя Клайдові, але вирішила бути по можливості відвертою. – Їй буде потрібний лікар і хто-небудь, хто зможе побути з нею в години, коли мене не буде. Мені потрібні гроші, принаймні п’ятдесят доларів. Ти не дістанеш де-небудь? Попроси в когось з твоїх нових друзів у борг, на кілька тижнів. Адже ти міг би швидко повернути цей борг. Поки не виплатиш, можеш нічого не давати мені за кімнату.

Вона таким невідступним, таким вимогливим поглядом дивилась на Клайда, що він був приголомшений силою й переконливістю цього прохання. І перш ніж він встиг посилити тривожний сум, який затьмарював її обличчя, вона додала: