Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Орда спинилася, розбилася на загони, по тисячі їздців кожний. Одна половина їх пішла праворуч, загін від затону на відстані верстов п’ять, друга – ліворуч. Дугою у п’ятдесят верстов загони зайшли на Слобожанщину, щоб з’єднатися в одному місці і, з’єднавшись, почати палити і грабувати хуторі й села слобожан.

Не пройшло й п’яти хвилин, як москалі й запорожці зчепилися в безладній бійці.

– Вот он, вор! – кричав Стрєшньов, напираючи на Глека, – хватай єго, братци!

– Бий їх! – кричав Глек, продираючись до москаля.

Кілька хвилин не можна було розібрати, хто з ким б’ється. Шаблі блищали, коні ставали дибки і гризли один одного, курява піднялася круг бійців і сховала їх од Дороша. Гомін, лайка, брязкіт зброї. Ось хтось звалився з коня, і кінь, вихопившись з бійки, побіг дорогою.

Дорошеве серце рвалося до бою, але в нього не було ніякої зброї, до того ж він добре зрозумів, що його малі хлоп’ячі сили мало що допоможуть запорожцеві. Він стояв осторонь і дивився, як перехрещувалися і дзвеніли шаблюки, а з другого боку віддалік стояв дячок Семенич і теж стежив за бійкою. Без нього москалів було менш на одного, ніж запорожців, наслідок бійки був дуже непевний, через це він тримав напоготові коня, щоб дременути геть від цього небезпечного місця, коли запорожці переможуть. Ось ще хтось звалився з коня. Дорошеві здалося, що це був Глек, але, придивившись, він у раненому пізнав старого запорожця. Старий з розрубаною головою повалився на дорогу, і Дорош бачив, як з голови його лляла кров. Хлопець завмер, не зводячи очей з бійців, він тремтів, як у пропасниці. Смерть уперше глянула на нього своїм жахливим важким поглядом.

Глек та Стрєшньов рубалися, аж іскри сипалися. Раптом шабля Глека переломилася, вістря її одлетіло геть на дорогу, і Дорош думав уже, що його приятеля спіткає така ж доля, як і старого запорожця, але Глек якось вивернувся і з-поза голови свого коня ухопив за праву руку москаля. Шабля випала з рук Стрєшньова. Він лівою рукою вчепився в горло запорожцеві, коні їх одскочили один від одного, і москаль з запорожцем випали з сідел та повалилися на дорогу.

Дорош не вдержався і торкнув свого коня, щоб хоч будь-чим допомогти запорожцеві, але раптом здригнувся, почувши, як хтось поклав йому руку на праве плече. Він обернувся і мало не впав непритомний з коня від жаху: очі його зустріли погляд невідомого чоловіка. Поруч на вороному коні, що грав ніздрями, сидів бородатий татарин у смугастому стебнованому халаті. Татарин міцною рукою придавив плече хлопця і щось сказав по-своєму. І Дорош, звичайно, не зрозумів слів, але й так було ясно: стій і мовчи! – грізно казали йому очі татарина.

Татарин підняв руку і показав перед себе. Круг бійців стояло кільце татарських їздців у вивернутих баранячих кожухах та шапках; їх було не менш як півтораста-двісті чоловік, а з лісу надходили ще нові й нові ватаги татар. Всі вони тримали напоготові луки зі стрілами на тятивах, і тільки той, що стояв поруч Дороша, не виймав зброї й спокійно стояв на дорозі. В цю ж хвилину Дорошеві впала в очі постать дячка Семенича: приказний сидів, пригнувшись до шиї коня, а за комір каптана його тримали два дужі татарина.

Москалі та запорожці рубалися серед дороги, а на землі у трьох кроках від Дороша, нічого не помічаючи, каталися в пилюці Глек та Стрєшньов. Перемагав запорожець: він вже сів верхи на свого супротивника і почав душити його обома руками.

Татарин, що стояв поруч Дороша, подав якесь гасло, і раптом з татарських горлянок вихопився дикий звірячий покрик. Дорошеві здалося, що навіть ліс і небо захиталися від цього дужого крику; татари, москалі й козаки попливли кудись угору, в очах потемніло і він схилився на гриву коневі.

Коли хлопець очуняв, він побачив, що як і раніше сидить на коні, а за комір сорочки його держить дужа рука татарина в стеб-нованому халаті. Татарин щось белькотів по-татарському і, дивне діло, Дорошеві здалося, що балакав він щось ласкаве, бо голос його був тепер тихий і приємний, Він не дивився на хлопця, а глядів на дорогу. Хлопець випростався на сідлі і глянув теж туди: москалі і й запорожці були вже зв’язані сировими арканами і стояли, похиливши голови. Серед дороги лежало п’ять трупів – два запорожці й три москалі. Один з запорожців був дід зі шрамом, а другий – Сметана.

До татарина, що стояв поруч Дороша, підійшов високий рябий молодець і щось сказав йому, показавши на гурт бранців. Очі ватага загорілися злісним вогнем. Він хитнув головою й відповів коротко й сухо, наче крякнув ворон. Двоє татар підійшли до бранців, ухопили за руки одного з запорожців і підвели, штовхаючи в спину, до ватага в стебнованому халаті. Косооке й вилицювате обличчя запорожця було в крові, а ліве вухо одрубане наполовину. Ватаг подивився на нього, насупив брови й кинув кілька слів. Полонений запорожець щось відповів йому по-татарському. Тоді ватаг підняв руку й показав на розхристану сорочку запорожця. На темній шиї у того висів хрест. Запорожець здвигнув плечима, засміявся і, зірвавши з себе хрест, кинув його на дорогу. Потім тихо й швидко забалакав по-татарському.