Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.

– Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.

Дорош розповів запорожцеві про те, що москалі шукатимуть його тут, в Артемівці. Запорожець свиснув.

– А вони ж відкіля знають, що я в Артемівці?

– Та ти ж сам казав піддячому, що приїхав з дорученням отамана до Сірчихи.

– І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, їх не більш як сім-вісім? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вісім чоловік. Тільки все ж треба відсіля тікати. Не хочеться наробити клопоту Серби-нові, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа від полковника. Всі вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воєводу дивляться.

– А де ж інші товариші?

– Недалеко, в лісі. І кацап там.

– Чом же вас тут тільки двоє? А що як наїдуть москалі; як там на винниці було?

– Тоді буде погано. Але нічого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймає нас добре, бо боїться Сірка. А коли б мої хлопці були тут, та ще привели б із собою холопа, мабуть, і він не вдержався б і побіг до полковника. Він і тепер як на голках сидить, не знає, як здихатися нас.

Глек балакав голосно і зовсім не зважав на те, чи чує його пан Сербин, чи ні.

– Ну, та нічого. Треба пообідати в пана сотника! А там, після обід рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопців з Запоріжжя по сіль приїхала.

Дорош здивувався необачності запорожця, зліз з коня, спутав йому ноги і пустив пастися. В цю хвилину до річки прибіг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотникової хати. Тепер він тримав у руках добрий шматок книша.

– Тату, – крикнув він сотникові, – мама казали, щоб ішли обідати!

– От і добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матері, що зараз. Здоров, хлопче!

– А батько чом не приїхав? – спитав він Дороша.

– Не знаю. Я до Павла.

– На Запоріжжя тікати хочеш?

– А справді, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тікаймо за пороги!

Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на ній лежали огірки, і віддав її синові, а сам з четвертиною пішов попереду.

Обідало досить багато народу: сотник з сусідньої сотні Остап Дудка з жінкою, що витирала піт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожці, жінка Сербинова – жвава білява молодиця, стара Сірчиха – кремезна й міцна ще жінка зі спокійними, навіть холодними очима самостійної жінки, але коли вона усміхалася – а це бувало досить рідко, – обличчя їй вкривалося сіткою зморщок, погляд ставав м’який і вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дітвора.

Горілка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих жупанах і навіть латаних, хоч і чистих, сорочках і це чомусь дратувало пана сотника. Дудка був великий прихильник Москви, бо придбав собі і хуторок, і млин, і мав з пів сотні підданих, що вже одбули пільгові роки і робили два дні на тиждень на нього, як на пана.

– Що, – звернувся він до Глека, – хіба набридло соломаху їсти та комарів годувати за порогами, що причвалав сюди на слободи?

– Атож, – спокійно відповів Глек, – набридло соломаху їсти. Прийшов сюди на слободи подивитися, як почали тут людей їсти.

– Ти, мабуть, з глузду з’їхав: мелеш таке, що й сам не второпаєш!

– Еге, не второпаю. Чув я, що ти зробився паном на всю губу: уже твої піддані роблять на тебе по два дні на тиждень, як на ляхів колись робили?

– Трохи не так.

– А що ж це, хіба не панщина?

– А що ж їм задарма віддати землю? Хай пороблять. Ми військову службу несемо, а вони хай земельку обробляють.

– А ти сам якими засобами придбав цю земельку? Лазив, мабуть, та пороги воєводині вилизував: дайте земельки холопові вірному государя московського?

– Порогів не вилизував, а вас, спільників Брюховецького та бунтарів, бив і землю чесно придбав.

– Чесно придбав, холоп московський!

– Та що ви, схаменіться, – закричав Сербин, – хіба так можна!

– Мовчи, – відповів йому Дудка. – Так, – гордовито сказав він, – я холоп царя московського й вірний слуга його, це правда. Всі ми тут холопи царя московського і живемо його милостями. А твій Брюховецький хіба не власною рукою підписувався «вірний холоп і підніжок пресвітлого престолу». Так то ж гетьман, а ми люди маленькі.

– От причепився з цим Брюховецьким. І той лизався з Москвою, і ти лижешся! Ми такого гетьмана як скаженого собаку забили.

– А хто ж підтримував цього скаженого собаку, як не твій скажений отаман Сірко!