Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Дорош глянув на Сірчиху й дуже зрадів у той час, що він був малий хлопець, а не пан сотник Дудка. Обличчя Сірчихи стало бліде, губи стулилися, а брови нависли на очі.

– Добре, що московський уряд трохи прохолодив його у Сибіру, – провадив далі Дудка, – підібгав хвоста. А то куди, хотів бути гетьманом на всю Україну. А тепер, мабуть, сам привчився підписуватись вірним холопом царя московського.

– Це вже брешеш! – сказав Глек.

П’яний Дудка зовсім забув, де він і хто поруч нього. Жінка давно штовхала його ногою під столом, але він не звертав на це уваги. Чорні очі Сірчихи загорілися, як дві вуглини. Вона підвелася. Дорошеві здалося, що вона стала якось вища й молодша. Обличчя було вже не бліде, а палало від гніву.

– Ти… щеня! Забув, де ти? Забув, як у драній свитині гуси Сіркові пас? Що ж ти розприндився у Сірковій хаті? Хто ж тебе витягнув з багна у старшину, як не Іван Сірко? А тепер великим паном зробився… Сотник! Слину розпустив сам, як скажений собака, та ще Сірка лаєш? Та я тебе самого, хоч ти і сотник, вижену з двору, як скаженого собаку! Геть відсіля, щоб і гнидами не трусив у моїй хаті!..

– Та що ви, мамо… Та Господи… Та схаменіться! – закричав Сербин, – хіба ж так можна? Людину, як собаку, з хати вигонити!

– Мовчи… А ще зять Сірків! Щоб мені цим Дудкою не смерділо в Артемівці…

– Так його, бабусю! – сказав Глек. – Хай не чіпає отамана!

– А ти мовчи, вовченя! – відповіла грізно Сірчиха, – а то й тобі буде… Ач який оборонець обізвався.

Вона гордовито підвела голову й вийшла з хати.

– Що, пане сотнику, добре тебе підрізала Сірчиха? Гляди, коли б не добрався до тебе і Сірко! У нашого отамана руки довгі.

– Гляди, коли б до тебе самого не добралися! Думаєш, я не знаю, що ти за птах?

– Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю і кидаючись на Дудку.

Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лізли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали їх за руки і кричали:

– Та що ви, схаменіться! Хіба ж так можна!

Хлопець, що показував Дорошеві, де був батько, заревів, як теля; Дудчина жінка заверещала, заплющуючи очі, і затулила вуха. Тільки старий запорожець, товариш Павла, спокійнісінько сидів у кутку і мовчки пихкав люлькою, що встиг запалити, коли почалася сварка.

Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю. З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жінка. Трохи згодом Глек заспокоївся, подякував Сербинові та жінці його за хліб-сіль і попрощався з Сірчихою.

Осідлавши коней, запорожці виїхали з двору. Дорош теж сів на коня, догнав запорожців і поїхав укупі з ними. Услід їм дивилися челядь пана сотника і сам сотник Сербин, який не міг навіть приховати своєї радости, що позбувся таких небезпечних гостей.

Табір запорожців був недалеко від слободи, і Дорош поїхав туди з запорожцями, щоб побути години дві-три з Глеком, а приїхавши до табору, довго придивлявся до запорожців, шукаючи холопа, але його не було.

– А де ж кацап? – спитав нарешті у Глека.

Запорожці зареготали.

– Што? Аль нє узнал? – обізвався хтось із запорозького гурту.

Тільки тепер хлопець пізнав холопа. Він був у запорозькому вбранні, з виголеною головою та чубом, але босий і в драній сорочці.

– На, Іване, – сказав Глек, витягуючи нові чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сідла, – пан сотник жалує тебе чобітьми зі своєї шляхетської ноги.

– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсім нові і дав їх не пан сотник, а Сірчиха.

Глек засміявся.

– Натягуй чоботи, товаришу!

Коли запорожці та Дорош виїхали з лісу на дорогу, де хлопець хотів попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустріч їм скаче ватага московських стрільців зі Стрєшньовим попереду.

Довгий був страшний Муравський шлях. Від самого Перекопу кримського степами й балками, кряжами Донецькими, поміж верхів’ями річок, не пересікаючи жодної з них, іде він на Слобожанщину; поміж Можжю та Коломаком упирається шлях у глибокий яр – перекоп і йде далі Слобідською Україною у Московщину, аж до самої Тули.

Сонце сідає, сині хмари на заході. Гучний тупіт некованих коней. Вивернуті баранячі кожухи і шапки, сагайдаки зі стрілами за плечима. Ноги зігнуті на коротких стременах. Брязкіт шабель об стремена, пирхання коней, курява з-під копит. То Муравський шляхом іде на Вкраїну вісім тисяч татар, відважних молодців – по живий товар, ясир, по невільників для важкої праці на галерах та в руднях, по жінок молодих та дівчат для гаремів турецьких, по горе, сльози та кров України. Вже три тижні йде орда і веде її молодий Закир’я-бей. Щогодини спиняється орда, щоб дати можливість спорожнитися коням. По сто вояків у ряд їдуть татари, і кожний веде з собою ще двох коней на здобич. Коло сідла в кожного п’ять сажнів аркану сирового для ясиру. Вже недалеко й перші прикордонні слободи та хутори слобожан.