Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– А может, она і в самом дєлє вєдьма? – сказав холоп. – Может, у єй хвост єсть?

Запорожець нахилився знову і помацав у тому місці де він сподівався знайти хвіст.

– Ні, хвоста нема!

– Значіт, нє ведьма. У вєдьми бєспрємєнно хоть малєнькій хвост, да єсть. Зря сожглі бабу!

Дорош довго ще обертався назад, коли вони знову попливли річкою. Йому здавалося, що він усе ще бачить на березі тіло спаленої жінки. На греблі не було нікого, коли втікачі підпливли до неї, і човен тицьнувся носом у хмиз, що ним була вкрита гребля. Вони вийшли з човна і потягли його через греблю. Запорожець марно покладав надії на свої сили: човен був важкий, і утрьох, з безсилим холопом та малим хлопцем, видно було, перетягнути човна через греблю не вдасться.

Не знаючи, що робити, втікачі, заморившись, мовчки стояли коло човна. Раптом зовсім близько від них почулися звуки п’яної пісні:

– Ой, у Лузі Базавлуці, там стояв курінь бурлацький,

Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,

І мав він собі товариства сорок чоловіка… – співав чийсь дужий і трохи хрипкий голос.

– І мав він собі товариства сорок чоловіка…

– Стій! – спинив сам себе співець, перервавши пісню. – Що то за люди? Та ще й з човном! Що це ви, добрі люди, греблею човном пливете?

До втікачів підійшов кремезний козак і став заглядати в обличчя то запорожцеві, то холопові.

– Не наські. А це – кацап. З Бабаїв чи що?

– З Бабаїв.

– Хе-хе! Це я жартуючи сказав «з Бабаїв», а влучив. Вперше чую, щоб з Бабаїв та на Лопань рибалити приходили. А рибка таки в вас є… – сказав він, намацавши у човні коропів, що наловив Дорош, – добрий коропина! А все ж не те, що раніше було, як ми сюди на слободи прийшли. Було, як іде напровесні риба, вода аж клекотить від неї, постановиш отак у воду весло, – продовжував він, узявши з човна весло і ставлячи його сторч, – так отак весло сторч стоїть у воді, рибою держиться. Он як було… А тепер не те, повиловили рибу…

– Підсоби, друже, човна перетягти через греблю!

– Це можна. А ну, берись!

Козак був дужа людина, і це відразу помітно було з того, як човен з його допомогою поповз по греблі.

– Тут! Стоїть! – сказав козак, коли човен заколихався на воді по другий бік греблі. – Отак ми чайки коло Кизикерменя перетягали суходолом, коли турки Дніпро ланцюгами перегороджували!

– А ти хіба бував у Січі? – спитав козака запорожець.

– Атож… А тепер обабився, гречкосієм зробився.

– А давно з Січі?

– Давненько… Років п’ятнадцять… та ні, років двадцять тому…

– Молодий ще був?

– Молодий. А це я йду з города. Глядів, як палено відьму. Кажуть люди, відьма. А хто її знає, чи відьма вона, чи ні. Баба як баба. Та мабуть, не відьма, бо добігла до річки й на той бік вилізла. Значить, урятував Бог. А коли б була відьма – потонула б.

– Вона вмерла! – сказав Дорош.

– Як вмерла? Адже я сам бачив, як вона вилізла на той бік?

– Вмерла… лежить мертва там, де вилізла. Ми бачили.

– Вмерла. От тобі й Суд Божий! А я ще за її здоров’я з кумом випив та й Богові подякував. Спасибі, кажу, Боже, що не попустив загинути християнській душі. А вона ба що – вмерла…

– Ну, бувай здоров… – сказав Глек. Він відштовхнув човен і стрибнув на корму. – Спасибі, що підсобив човна перетягти!

– Щасливо! Умерла баба… А попливла добре!

Човен тихо плив серед річки. Згодом втікачі допливли до того місця, де Лопань єдналася з Харковом. Річка стала ширше й глибше. Густий ліс стояв по обидва береги річки, насупившись, дивився на них своїми яворами й вербами.

– Сплю! Сплю! – кричав якийсь птах з берега.

Крики були нудні й з такими правильними інтервалами що, здавалося, наче це кричить не птах, а хтось маненький і злий свердлить тишу ночі тонким довгим свердлом.

– Так от капосний птах, – засміявся запорожець, – цілу ніч кричить «сплю», а сам не спить і людям спати не дає. Не люблю я цього птаха: якось сумно стає від його голосу, – додав, прислухаючись до журного крику, що затихав уже десь у далечині.

Він наліг на весло, і човен поплив швидше, а назустріч попливли темні сумні береги. На поверхні то тут, то там біліли плями латаття; з очеретів чулося крекання качок, а іноді різке ячання сонного лебедя вихоплювалося з далекої заводі й відбивалося луною в темній гущавині прибережного лісу. Очерет тихо шурхотів, коли човен чіпляв його своїм бортом. Вони пропливали повз винниці, що часто траплялися по обох берегах річки. Ліс тут був завжди рідкий, бо козаки нещадно рубали дерева, щоб курити горілку. Коло винниць блимав вогник багаття і крізь рідкі дерева можна було бачити козаків, що сиділи коло багаття з люльками, або вечеряли, і видно було, як вони опускали один по одному ложки в казан зі стравою.