Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Що, хіба залили за шкуру сала слобожани?

– Ні, не наші. Москалі, матері їхній ковінька.

– А сам з кацапом прийшов?

– Цей кацап теж ухопив шилом меду. Укупі в колодках сиділи у в’язниці. А ти чого ж, Грицьку, не йдеш на варту?

– Та послухати хочеться!

– Іди, іди… А то від піддячого або од воєводи наслухаєшся такого, що й у пеклі холодно стане.

Грицько скинув рушницю на плече й пішов стежкою до річки. Панас підкинув хмизу в багаття, збігав по воду і згодом веселий димок піднявся з ями і закучерявився серед коріння зламаного дуба, а над вогнем на триніжку повиснув великий казан.

Дорош ліг під кущем і з-поза куща розглядав козаків. Всіх їх, крім того, що пішов на варту, та Павла Глека було п’ятеро, всі були молоді, крім одного сивовусого дядька, якого зачепив Панас, коли втікачі прийшли до табору. Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що він його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересік брову, підтягнув віко лівого ока, воно вип’ялося трохи далі, ніж праве, і через це здавалося, наче він чомусь дивувався своїм лівим оком, тим часом як праве сиділо глибоко під бровою й горіло насмішкуватим вогником.

Другий, Недайвода, був здоровий парубок з величезними, товстючими руками. Дорошеві спало на думку, що такими руками він міг би й сам перетягнути батьківського човна через греблю.

Третій – Панас – хлопець років вісімнадцяти, смішливий і гарний, як дівчина. Він дивився у рот отаманові, сам роззявивши рота, як грак літньої жаркої днини, і видно було – тільки й чекав хвилини, щоб залитися реготом, хоч оповідання отаманове було не таке, щоб звеселити козацьке серце. Один з двох останніх був або ноґаєць, або татарин, жовтий обличчям, косоокий і вилицюватий, а другий з таким білим чубом і бровами, що вони здавалися сивими на його червоному обличчі. Звали його Сметана, і він справді був наче вимазаний у сметану.

– …І закував мене той москаль Стрешня і руками, і ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибі, визволив піддячий: звільнив руки від колодок, а то б пропав. Я думав, піддячий добра людина, а він, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язниці. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив віником Микита, – віником сучий кацап підпалював.

Коли Глек розповідав, як Дорош визволив його та холопа з в’язниці, Панас таки діждався своєї хвилини й зареготав на весь ліс так, що навіть коні пана Донця покинули пастися, підвели голови й подивилися на козаків, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув і сказав:

– Жвавий хлопець! Я й батька його знаю – добрий козак колись був, а тепер вони всі тут воєвод бояться, за земельку держаться, як реп’яхи за матню.

Дорошеві дуже неприємно було чути це про батька; коли ж всі почали його вихваляти, він не витримав, виліз з-під свого куща і пішов до річки: він не бачив у своєму вчинкові нічого дивного.

– А ти куди, хлопче? – запитав його Глек.

– А по рибу… Там же у човні риба лишилася. На сніданок.

– Добре, тільки відгукнися – пугу! пугу! – як запитає вартовий, а то ще й підстрелить тебе.

– Знаю.

Дорош підійшов до річки, розглядаючи, де б міг бути вартовий, як над самою головою почув голос вартового:

– А ти куди, чортеня, йдеш?

– Пугу! пугу! – крикнув Дорош.

– Та бачу. Ач який пугач обізвався. Куди йдеш?

«От заховався й не побачиш», – подумав Дорош, а потім голосно сказав:

– Тут у човні риба, я по рибу прийшов.

– Ну, бери рибу та йди назад, бо як здумаєш утекти річкою, я тебе кулею дожену!

Тільки тепер хлопець побачив, що вартовий сидів на високій вербі коло самого берега. Верба була густолиста, і з листя виглядало молоде обличчя козака, а коло нього виблискувало дуло рушниці.

Дорош ледве знайшов човна, так добре заховав його Глек, і розглянувся навкруги. Річка повільно текла між лісовими берегами. Сажнів за двадцять від того місця, де був човен, була боброва гребля. Бобри, почувши людську розмову, поховалися в річку, але згодом повилазили й узялися до своєї роботи. Хлопець кілька хвилин дивився, як вони гризли дерева й тягли хмиз, будуючи греблю, що зайняла вже чверть річки, а потім забрав рибу з човна пішов до табору. Коли Дорош приніс рибу, козаки ще сиділи коло багаття і тихо розмовляли поміж себе, а холоп спав, підклавши під голову чиюсь торбу.

Панас з Дорошем вичистили рибу й поклали її в казанок. Згодом з казана потягнувся смачний запах юшки.