Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.

– Ну, говорі, что прідумал?

– Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.

– Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?

– Знаю, – твердо сказав бакаляр.

Воєвода навіть одступив на крок від здивування.

– Знаєш? Ну, говорі, кто?

Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:

– Нечиста сила!

Воєвода безнадійно махнув рукою.

– Ну, замолол пономарь!

– Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…

– Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?

– Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.

– Колдун, хочєш, сказать, запорожец?

– Еге, колдун… Характерник, значить…

– Да ти то почьом знаєш?

– Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.

– Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.

Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:

– Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать надобно. Как там, пошлі с обиском стрєльци?

– Пошлі, – відповів піддячий.

Воєвода відпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.

– А етіх молодцов, – показав він на Семенича та Микиту, – посадіть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби і еті не убьоглі!

Семенич і Микита повалилися в ноги воєводі:

– Смілуйся, боярін! Ні сном, ні духом нє вєдаєм, как ушлі ока-янниє… Пожалєй холопішек твоіх!

– В сьезжую! – сказав воєвода.

– Воля твоя, конєчно, боярін, – заступився за дячка та Микиту піддячий, – только, пожалуй, і нє віновати оні: Сємьонича я много лєт знаю, чєловєк он чєстний да і Нікіта, хоть і пьяніца, а на такоє дєло нє пойдьот.

– Что ж, значіт, холопа і казака в самом дєлє нєчістая сіла ви-пустіла?

– А кто єго знаєт, боярін. Больно уж чісто сдєлано, нє чєло-вєчєскіх рук ето дєло.

– Н-да, чісто… Вєдь і на колодках замкі отпєрти?

– Отпєрти, – відповів піддячий, – а ключі от колодок возлє запєртих двєрєй как вісєлі, так і вісят.

– В кандалах, звачіт, ушлі? Что ж ім нєчістий нє помог снять кандали?

– Я на кандали завсєгда крєстноє знамєніє кладу, как воров за-ковиваю!

Микита брехав, але в цю хвилину йому здавалося, що він дійсно хрестив кайдани, коли заковував в’язнів.

– Вот відіш, боярін! – сказав піддячий.

– Смілуйся, боярін! – знову заголосили Микита та дячок, – нє віновати ми!

– Ну, ладно… Ідітє. Там увідім, далєко всьо равно нє уйдьотє.

Воєвода, що вперше мав діло з нечистою силою і через це не знав, на яку ступити.

– Дай мнє, боярін, с дєсяток стрєльцов, – сказав Стрєшньов, – я іх сищу. Холоп с казаком далєко нє ушлі!

– Ну что ж, бєрі людєй. Только дєсяті стрєльцов я тєбє нє дам: в городє надобни.

А Дорош, що заварив цю кашу, любісінько спав собі у клуні і уві сні навіть не бачив того, що коїлося в городі. Він не прокинувся навіть тоді, як стрільці, шукаючи втікачів, зайшли до них у двір, обшукали хату, садок і заглянувши у клуню, спитали, побачивши у соломі біляву голову хлопця:

– А ето кто?

– Син, – відповів Наливайко, що ходив з ними по садибі.

– Щось дуже довго спить Дорош, – сказала мати, коли стрільці пішли геть з двору, – він і не вечеряв вчора. Зовсім одбився від дому хлопець.

– Хай спить, – сказав батько, – бо сьогодні вчення у школі не буде: бакаляр, я чув, цілу ніч читав Святе Письмо коло небіжчика москаля.

Але годин через півтори батько підійшов до хлопці і потрусив його за плече.

– Уставай, хлопче!

– Що, хіба вже пора в школу?

– Ні, вчення сьогодні не буде. Є велика новина, – казав батько і якось чудно глянув у вічі хлопцеві. Дорош почервонів під пильним поглядом батька. – Іди снідати, синку!

Дорош вийшов з клуні і навіть очі заплющив: так ясно й яскраво зустрів його соняшний літній ранок.

– Чого ж ти не спитаєш, яка новина в городі?

– А що таке? – спитав Дорош, і знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.

– Павло Глек утік з в’язниці цієї ночі!

Дорош одвернувся на бік і подивився, як горобці під самим носом у Бровка дзюбали хліб.

– Чого ж ти мовчиш? Хіба ти не радий, що запорожець утік від лютої смерти?

Хлопець підвів голову і просто глянув у вічі батькові.