Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Пора, пора, дяче! – випроваджуючи його, казав шинкар.

Раптом дячок помацав у себе на поясі, і Дорош навіть здригнувся, коли він крикнув шинкареві:

– Стой! А ключі гдє?

– Які ключі?

– Які ключі?.. У мєня на поясє билі!

– Ну, що ж, знайдемо й ключі, – сказав шинкар, – мабуть впали, як ти знімав каптан і розперезався.

Дорош шмигнув за шинкарем у шинок і став лазити, по долівці, наче що шукаючи під столом.

– Ти досі тут, хлопче? – здивувався шинкар.

– Ось ключі, – сказав Дорош, подаючи ключі, – у куток завалилися!

Дячок зняв пояса і начепив на його ключі. Шинкар допоміг йому застібнути пояс і випровадив геть з шинку. Дорош безсилий і зморений, наче видужав після тяжкої хвороби, пішов додому, забрався в клуню і зарився в солому.

З другого кутка клуні чулося легеньке посапування сонного батька. На вулиці яро гавкала собачня, що проводжала п’яних москалів.

Другого дня горожани були дуже здивовані з того, що ворота города з наказу воєводиного зачинені, і вартові нікого не пускають ні з города, ні в город. Ще більше здивувалися козаки та міщани, коли почалися труси. Але все було марно, втікачів не знайшли. Усе це здавалося якимсь чудом.

Коли піддячий вранці прислав стрільця до дячка по ключі від в’язниці, дячиха віддала ключі ще тоді, як дячок спав. Микита ледве не впав, коли, відчинивши двері до комори з наказу піддячого, побачив порожні колодки. Він довго протирав очі і думав, що це йому ввижається, бо голова тріщала з похмілля, як ніколи. Він нахилився і навіть помацав руками землю й солому коло колодок. Але не було ніякого сумніву – в’язні зникли!

– Нєту! – вирячивши від здивування п’яні очі, сказав Микита, виглядаючи з дверей.

– Кого нєту? – нетерпляче спитав піддячий.

– Воров нєтуті. Казака і холопа!

– Протрі зєнькі лучше. Спяна нє відіш?

Піддячий відштовхнув Микиту так, що той стукнувся головою об двері, і зайшов у комору. В’язнів не було!

– Ей, Гвоздьов! – закричав піддячий, вибігаючи з хати, – рас-порядісь, чтоб нікого нє випускалі із города, да пошлі к воєводє сказать, что казак і холоп убєжалі!

Старший зі стрілецької ватаги, що мав вести козака холопа до Білгорода, здивовано глянув на піддячого, а той вирячився:.

– Что буркаламі пяліш? Бєгі, дєлай, что говорю. Убєглі холоп с запорожцем!

– Ти, сукін син, провороніл казака! – злісно обернувся піддячий до Микити.

– А я тут прі чьом? Замок целий. Сам же отобрал у мєня ключі і отдал Сємьоничу. Мойо дєло сторона…

– Да ти-то тут бил? Нє відал нічєго, нє слихал?

– Нє відал і нє слихал. Да, может бить, оні подкоп сдєлалі?

Піддячий широко відчинив двері з’їжжої й комори, щоб було світліше, і почав оглядати комору, але підкопу не було. Піддячий вийшов з хати й обійшов круг з’їжжої, але й там не було ніяких слідів підкопу.

– Поді, позові Сємьонича в Приказ, – сказав він Микиті, – а с тобою я єщьо поговорю, сволочь!

– Я тут ні прі чьом.

Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:

– Вставай, пяніца, – закричала дячиха, дізнавшись від Микити, що скоїлося, – пропіл, окаянний, воров! Будєш знать, как пянство-вать, когда воєвода вєліт вздьорнуть тєбя на дибу!

– Мрр… – пробубонів дячок, – отстань!

– Ти на нєго водіцей плєсні! – порадив Микита, він на власному досвіді знав силу цього засобу.

Коли дячок прочухався нарешті і зрозумів, у чому справа, волосся стало йому дуба від жаху, а голова стала чиста, як вода з бєлгородської криниці, наче він і не пив учора нічого.

– Что ти говоріш? А ключі?

– Да ключі у тєбя на поясе билі. Я іх сєгодня отдала стрєльцу.

– Вєрно, – сказав Микита, – ключі у тєбя цельохонькі билі, а вот вори… тю-тю!

– А ти-то куда смотрєл? Ти же там бил?

– Мойо дєло сторона. Замок целий, а ключі у тєбя билі. Ну, іді в Приказ, что лі.

– Так ти говоріш, что замок целий і подкопа нє било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, чєрєз кришу?

– І криша цела.

– Чудєса!

Воєвода бушував у Приказі, коли туди прийшли дячок та Микита.

– Вот оні! – сказав піддячий.

Сите черево воєводи трусилося від гніву. Він кілька хвилин мовчки гасав по кімнаті, а потім спинився перед Микитою та дячком і запитав: