Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

Але я, знаючи, яка неоціненна їхня праця, – адже треба звести врожай духу, – і знаючи також, що сміховинно плутати її з творчістю, що є незацікавленим, вільним і непередбачуваним жестом людини, тримав їх на добрій дистанції страху, щоб вони не запишалися й не вважали себе за рівню геометрові. Тож я чув, як вони бурмочуть поміж себе й нарікають. А потім заговорили:

– Ми протестуємо, – сказали вони, – в ім’я розуму. Ми жерці істини. Твої закони – закони Бога меншою мірою, ніж наш закон. Ти маєш озброєних людей, і ця м’язова маса може розчавити нас. Але ми матимемо слушність проти тебе навіть у підвалах твоїх в’язниць.

Вони говорили, здогадавшись, що не ризикують накликати на себе мій гнів.

І поглядали один на одного, задоволені власною сміливістю.

Я замислився. Єдиного справжнього геометра я щодня приймав за своїм столом. Інколи вночі під час безсоння я йшов до його намету, побожно роззувався й пив добрий чай і насолоджувався медом його мудрості.

– Ти, геометре, – звертався я до нього.

– Передусім я не геометр, а людина. Людина, що інколи мріє про геометрію, коли нею не керують нагальніші потреби, скажімо, сон, голод або кохання. Але тепер, коли я постарів, ти, напевне, маєш слушність: я вже лише геометр.

– Ти той, кому явилася істина…

– Я не той, хто ходить навпомацки й шукає мови, як дитина. Істина не явилася мені. Але моя мова проста для людей, як твоя гора, й вони самі роблять із неї свою істину.

– А ти, геометре, в’їдливий.

– Я любив відкривати у світі слід божественного плаща і торкатись якоїсь зовнішньої істини, наче Бога, який довго ховався від людей, я любив чіплятися за полу його одягу і зривати з його обличчя запинало, щоб показати його. Але він не давав мені відкрити чогось іншого, крім мене самого…

Отак промовляв геометр. Натомість вони вимахували мені над головою блискавкою свого кумира.

– Говоріть тихіше, – казав я їм, – хоч я й погано розумію, я добре чую.

А вони, все-таки не так гучно, бурмотіли й далі.

Нарешті один з них пояснив, що вони підуть уперед потихеньку, бо тепер уже шкодують, що були такі сміливі.

– Де ти бачив, – сказав він мені, – що є довільна творчість, акт скульптора і поезія в монументі істини, який ми тебе запрошуємо визнати? Наші пропозиції випливають одна з одної, з погляду суворої логіки, і нічого людського не керувало нашим витвором.

Отже, з одного боку, вони вимагали власності на абсолютну істину, як племена, що потребують кумира з розфарбованого дерева, який, стверджували вони, метає блискавки, а з другого боку, прирівнювали себе до єдиного справжнього геометра, бо всі з більшим чи меншим успіхом користувалися або відкривали, проте не творили.

– Ми визначимо перед тобою відносини між лініями тієї або тієї фігури. Ми можемо переступати твої закони, натомість ти не здатний звільнитися від наших законів. Нас, людей, наділених знаннями, ти повинен призначити міністрами.

Я мовчав, міркуючи про їхню глупоту. Вони хибно витлумачили моє мовчання й завагалися:

– Адже ми прагнемо передусім служити тобі, – запевняли вони.

Тож я й відповів:

– Ви не претендуєте на творчість, і це добре. Адже кривий на око створює кривих. Міхи, повні повітря, створюють тільки вітер. Якщо ви засновуєте королівства лише на повазі до логіки, застосованої до вже минулої історії, до вже створеної статуї й до мертвого органу, ви наперед прирікаєте їх на варварський пісок.

Одного разу побачили сліди чоловіка, що вийшов на світанку зі свого намету й пішов у бік моря, дійшов аж до прямовисних скель і впав. Там були логіки, що схилилися над тими знаками й почали пізнавати істину. Адже в ланцюгу подій не бракувало жодної ланки. Кроки йшли один за одним, не було жодного, не зумовленого попереднім. Ідучи по слідах від наслідку до причини, мерця привели аж до його намету. Йдучи по слідах від причини до наслідку, підтвердили його смерть.

– Ми все зрозуміли, – закричали логіки, геть усі вітаючи один одного.

Я вважав, що зрозуміти – це пізнати, бо, як я знав, є усмішка, тендітніша за сонну воду, бо досить простої думки, щоб затьмарити її, усмішка, що цієї миті, мабуть, уже не існувала, бо заснуло обличчя, та й походила вона, правда, не з цього краю, а з намету одного чужинця, напнутого за сто днів переходу звідси.

Адже творчість має іншу сутність, ніж створений предмет, вона уникає позначок, які лишила позаду, і її годі відчитати в жодному знакові. Завжди позначки, завжди сліди і знаки, й ти побачиш, що одні випливають з інших. Адже тінь усякої творчості на стіні реальності – чиста логіка. Але це очевидне відкриття не перешкоджає твоїй глупоті.