Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

Адже людина, кажу тобі, шукає власної насиченості, а не свого щастя.

Мені пригадався образ здобутого часу, і я запитав: «Задля чого?» – і ось що відповів мені інший: «В ім’я культури». Неначе культура могла бути марними зусиллями.

Безумець той, хто вважає, ніби може відрізнити культуру від праці. Адже людина спершу відчує огиду до праці, яка стане мертвою частиною його життя, а потім до культури, що буде лише пустою грою, як-от безглуздям костей, які ти кидаєш, якщо вони не означають твоєї долі й не несуть із собою твоїх сподівань. Адже це не гра в кості, а гра в твої стада, пасовиська і золото. Отак і дитина, що робить собі пасочку з піску. Тут немає жменьки піску, а є цитадель, гора або корабель.

Звичайно, я бачив, як із насолодою відпочиває людина. Бачив, як спить під пальмами поет. Бачив, як воїн п’є чай у куртизанок. Бачив, як тесля на ґанку милується ніжним вечором. Звичайно, вони теж видавалися сповненими радості. Але кажу тобі: саме тому, що вони втомилися від людей. Це воїн, що слухав пісень і дивився на танці. Поет, що мріяв на траві. Тесля, що вдихав запах вечора. Вони перенеслися деінде. Звичайно, важливою частиною життя кожного з них була праця. Адже твердження, слушне про архітектора, що є людиною, яка підноситься й набуває свого повного значення, коли керує спорудженням свого храму, а не тоді, коли втомлюється грати в кості, слушне про всіх. Час, відібраний від праці, якщо він не є простим відпочинком, розслабленням м’язів після зусиль або сном духу після винаходу, – це лише мертвий час. Ти перетворюєш життя у дві неприйнятні частини: працю, що є лише тягарем, якому ти відмовляєшся віддавати себе, і дозвілля, що є лише відсутністю.

Звичайно, танцівниця, яку затримала поліція моєї імперії, передусім була гарна. Гарна і загадково вбрана. Мені здалося, ніби, пізнаючи її, можна було б пізнати багатство землі, спокій рівнин, гірські ночі й походи через пустелю під час самуму.

«Вона існує», – сказав я собі. – Але я знав, що їй властиві далекі звичаї і вона працювала тут на ворога. А втім, коли мої люди спробували порушити її мовчанку, їм з її непроникної чистоти пощастило видобути лише сумовиту усмішку.

А я шаную в людині передусім те, що опирається вогню.

Танцівниця, коли я погрожував їй, зробила переді мною невеличкий реверанс:

– Шкодую, пане…

Я дивився на неї, нічого не кажучи, і вона злякалася. Вже поблідла, а її реверанс сповільнився:

– Шкодую, пане…

Адже вона гадала, ніби їй доведеться страждати.

– Подумай, – сказав я, – що я господар твого життя.

– Я шаную, пане, вашу могутність…

Вона була досить поважна, щоб бути носієм таємного послання і йти на ризик смерті, не порушивши вірності.

Отак вона стала в моїх очах скарбничкою з діамантом. Але я мав обов’язок перед імперією:

– Твої дії заслуговують смерті.

– Ох! Пане… – Вона була блідіша, ніж у мить кохання. – Це, безперечно, буде справедливо…

Знаючи людей, я зрозумів основу думки, якої вона не вміла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собі…»

– Отже, в тобі, – запитав я її, – є щось важливіше за твою юну плоть і осяйні очі? Ти гадаєш, ніби бережеш щось у собі, а проте в тобі нічого не лишиться, коли ти помреш…

Її обличчям промайнула тривога, їй бракувало слів, щоб відповісти:

– Можливо, пане, ви маєте слушність…

Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

– Отже, ти схиляєшся.

– Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

– Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

Я довго й пильно дивився на неї:

– Хто викував тебе? Звідки ти? – запитав я.

Вона усміхнулася, не відповівши.

– Потанцюєш?

Вона танцювала.

Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.