Жозе Сарамаґо - Сліпота

Коли через кілька годин гучномовець оголосив, що можна йти забрати обід, перший сліпий і водій таксі зголосилися виконати цю місію, для якої зір не був необхідним, вистачало й почуття дотику. Ящики стояли далеко від дверей, що сполучали вестибюль із коридором, щоб натрапити на них, сліпцям довелося повзати навкарачки, замітаючи підлогу перед собою простягненою рукою, тоді як друга рука утворювала третю лапу, проте повернення до палати вже не становило для них труднощів, бо дружині лікаря спала одна думка, яку вона ретельно реалізувала, подерши одну з ковдр на смуги й виготовивши з них щось подібне до мотузки, один із кінців якої вона прив’язала до зовнішньої ручки дверей їхньої палати, тоді як другий щоразу прив’язували до щиколотки того чоловіка або жінки, які виходили забрати їжу. Цього разу по їжу пішли двоє чоловіків, вони повернулися з тарілками, ложками й виделками, проте харчів знову дали лише на п’ятьох, найімовірнішим було, що сержант, який командував вартою, не знав, що тут з’явилися ще шестеро людей, бо постійно перебуваючи поза брамою й навіть пильно стежачи за тим, що відбувається за головними дверима, він міг побачити хіба що випадково, як у темному вестибюлі кілька людей перейшли з одного крила в друге. Водій таксі зголосився піти вимагати ті порції їжі, яких бракувало, й пішов сам-один, нікого не попросивши супроводжувати його, Нас не п’ятеро, нас одинадцятеро, крикнув він, звертаючись до солдатів, і той самий сержант відповів йому звідти, Заспокойтеся, скоро вас буде набагато більше, сказав він тоном, який здався водієві таксі знущальним, судячи з тих слів, якими він переказав свою розмову із сержантом, коли повернувся до палати, Схоже, він глузував із мене. Вони поділили п’ять порцій їжі на десятьох, бо поранений і далі відмовлявся їсти й лише просив пити, просив, щоб йому зволожували водою рот. Шкіра в нього горіла вогнем. Оскільки він не міг довго терпіти доторк важкої ковдри до рани, то раз у раз відкривав ногу, але холодне повітря, що панувало в палаті, примушувало його знову закривати її, і так минали години. Він знову й знову стогнав, судомно задихаючись, так ніби постійний лютий біль зненацька вихлюпувався назовні, перш ніж він устигав схопити його й утримати в межах стерпного.

Усередині дня прийшли ще троє сліпих, яких виштовхали з іншого крила. Однією з них була реєстраторка консультації офтальмолога, яку дружина лікаря впізнала відразу, а двоє інших, так вирішила доля, були чоловік, який розважався з дівчиною в чорних окулярах у готелі, й той брутальний поліцай, що доставив її додому. Вони встигли лише дійти до ліжок і сісти на них, навмання, реєстраторка консультації розпачливо плакала, двоє чоловіків мовчали, ніби досі не могли осмислити того, що з ними сталося, коли зненацька з вулиці почувся гучний гамір, накази, що віддавалися криками, гармидер із розлючених голосів. Сліпі з палати, всі, як один, обернули обличчя до дверей, чекаючи. Вони не могли бачити, проте знали, що відбудеться протягом наступних хвилин. Дружина лікаря, яка сиділа на ліжку поруч із чоловіком, тихо сказала, Зараз почнеться обіцяне пекло. Він стиснув її руку й прошепотів, Не відходь від мене, тепер ти нічого не зможеш удіяти. Крики стихли, тепер почувся невиразний гомін у вестибюлі, то були сліпі, яких гнали отарою і які наштовхувалися один на одного, застрягали у вузьких проміжках дверей, деякі втрачали напрямок руху й опинялися в інших палатах, але більшість, спотикаючись, окремими групами або один за одним, вимахуючи руками, так ніби йшли на дно, пропихалися до палати, наче їх заштовхував туди якийсь механізм. Деякі падали, й по них топталися. Затиснуті у вузькому проході, сліпі вихлюпувалися у проміжки між ліжками й там, немов човни, яким посеред шторму нарешті щастило повернутися в гавань, розташовувалися на своїх якірних стоянках, тобто сідали на ліжко й уже не дозволяли сідати на них нікому, ті, хто запізнився, мали шукати собі іншого місця. З глибини приміщення лікар кричав, що існують ще палати, але ті небагато людей, яким не вистачило ліжок, боялися заблукати в лабіринті, що, як вони собі уявляли, складався із зал, коридорів, зачинених дверей, східців, які давали про себе знати лише в останню мить. Зрештою вони розуміли, що не можуть залишитися тут, і з великими зусиллями навпомацки шукаючи двері, крізь які сюди увійшли, наважувалися вирушити в невідомість. У пошуках безпечного притулку сліпі з другої групи, яких було п’ять, мали можливість захопити порожні ліжка, які стояли між ними та першою групою. Лише поранений залишився ізольованим, без протекції, на чотирнадцятому ліжку з лівого боку.