Ліман Френк Баум - Тік-Ток з Країни Оз

– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсібіч.

– Це чудовисько з вовчим апетитом, – відповів солдат, враз збліднувши як полотно. – Я, звичайно, ніколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, які ростуть у мене в саду. Якщо це справді він, то, гадаю, нам не завоювати світ.

Почувши цю звістку, офіцери не на жарт стривожилися і обступили солдата, закидаючи запитаннями.

– Який він, цей Скеле-Рик? – почав хтось із них.

– Я бачив його тільки на одній картинці, та й та була досить розмита, – відповідав Канцеляр. – Книжку зірвали незрілою. Але знаю, що він вміє літати, бігає, як олень, і плаває, як риба. Всередині в нього – пічка: він вдихає повітря і видихає дим. Де б він не проходив, все навколо застилає чорною пеленою. Скеле-Рик сильніший за сотню чоловіків і пожирає все живе.

На цих словах офіцери запхикали й затремтіли, однак Канцеляр спробував їх підбадьорити:

– Ми ж не знаємо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крім того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Країни Оз, де ніхто не вмирає.

– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжує і проковтне – що тоді? – запитав капітан Замок-та-Ключ.

– Шматочки залишаться жити, всі без винятку, – заявив Канцеляр.

– Знайшов чим втішити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета і є – хоч жива, хоч мертва.

– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тоді й побачимо, Скеле-Рик це чи ні. Якщо нічим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сіллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тоді вже доведеться битися не на життя, а на смерть.

Усі зі страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого війська і накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солі з перцем.

– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.

Шістнадцять офіцерів заволали від жаху й повалилися на землю. Королева Анна присіла на великий камінь, щоб зустріти небезпеку більш гідно, ніж її воїни, але серце її відчайдушно билося. Щодо Канцеляра, то він, як і личить солдатові, холоднокровно зарядив свій мушкет і приготувався відкрити вогонь по ворогу.

Настала непроглядна темрява, бо чорна, як сажа, хмара закрила небо і жоден промінь призахідного сонця не пробивався крізь цю пітьму. У темряві виникли дві яскраві плями. Канцеляр одразу зрозумів, що це, мабуть, очі чудовиська.

Він прицілився і вистрілив кілька разів поспіль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, і воно, залементувавши, опукою повалилося на шістнадцятьох офіцерів, які своєю чергою заволали ще дужче.

– О горе мені! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своїм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твоє дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – відповідав Канцеляр.

– Тільки не кажи мені, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно тріпотіли, а голос тремтів від образи. – Прошу тебе, не говори, ніби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – відгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила мені в щелепу, і я не можу відкрити рота. Чуєш, який у мене глухий і хрипкий голос? Це тому, що мені доводиться говорити зі стиснутими зубами. Інша куля зламала мені ліве крило, і я не можу літати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злізти з моїх командирів? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш їх розчавити. Чуєш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тільки зможу, то розчавлю неодмінно, тому що мені так погано! Шкода, що в мене рот не відкривається, а то б я вас усіх з’їв, навіть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бік всім своїм гігантським тілом, щоб остаточно розчавити офіцерів. Але замість цього скотився з дороги, і всі шістнадцять чоловічків, сяк-так звівшись на ноги, дременули геть від чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цієї ганебної втечі, а те, що командири вже далеко, зрозумів по ледь чутним крикам. Тож вирішив більше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав він Скеле-Рику. – Мені час іти, бо ми маємо намір продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стріляв я в тебе тільки через самооборону.

– Я не можу померти, – відповіло чудовисько. – Моє життя охороняють потужні чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!