Ліман Френк Баум: Тік-Ток з Країни Оз

Принцеса Озма й не підозрювала, що армія Ух-Ти-Фу на чолі з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати її державу. Прекрасна юна правителька Країни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своїх підданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку підступність. Надто довго чарівниця Глінда охороняла щасливий спокій жителів чарівної країни.

Трон Озми містився у Смарагдовому місті, а вишуканий палац Глінди – на південь від нього. Саме в ньому зберігалася чарівна Книга Подій, в якій негайно з’являлося повідомлення про ту чи ту подію. Причому такого розділу, як «дрібниці» в ній не було.

Глінда вважала важливим все: навіть те, що якийсь малюк тупнув ніжкою Книга повідомляла. Що вже казати про таку подію, як, скажімо, пожежа – звістка про це відразу потрапляла у Книгу.

Чарівниця заглядала у Книгу Подій щодня, тому одразу дізналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, підло сколотила армію з шістнадцяти офіцерів та одного солдата і вирушила завойовувати Країну Оз.

Нічого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б і потужнішу армію. Крім того, Глінда і Чарівник Смарагдового міста завжди прийшли б їй на допомогу зі своїми чарами. Однак Глінда не могла допустити, щоб мирний перебіг життя у Країні Оз порушився через розбрат та війну – це було б суцільним неподобством!

Не гаючи часу і не сказавши жодного слова ні Озмі, ні будь-кому ще, Глінда попрямувала до Кабінету Магії. Там вона вчинила магічний обряд – і гірська стежка, по якій рухалася з Ух-Ти-Фу армія Анни, почала петлювати, а рослини навколо неї галузитися, затримуючи враз відрослим гіллям військових.

Тож коли військо під проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсім не в Країні Оз, а в невідомому краї, відділеному від держави Озми невидимою перепоною. Тільки-но люди з Ух-Ти-Фу увійшли в цю країну, стежка в них за спиною зникла, і вони зрозуміли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, їм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, і воїни й гадки не мали, яким шляхом їм рухатися далі. Ніхто з них ніколи не бував у Країні Оз, тож вони не відразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь іншу, невідому країну.

– Хіба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленість. – Ми зібралися завоювати весь світ, а це теж частина світу. Якщо підкорюватимемо щораз нову країну, то рано чи пізно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати ті землі, через які йдемо.

– Ваша Величносте, а це місце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пиріг.

– Судячи з усього, так, – відповідала Анна. – Ми, щоправда, поки нікого не зустріли, але щойно зустрінемо, негайно оголосимо їм, що вони наші раби.

– А потім заберемо собі їхнє майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нічого відбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподіваюся, що вони все одно чинитимуть опір: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно від того, що стануть робити наші вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по ній було не дуже приємно. До того ж їстівні запаси закінчилися, офіцери зголодніли і почали бурчати. Хтось із них вже давно дременув би геть, якби тільки міг знайти дорогу додому. Але оскільки вони безнадійно заблукали в цій чужій країні, то вирішили, що краще триматися разом.

Королева Анна ніколи не вирізнялася лагідною вдачею, а тепер, коли брела разом з усім військом кам’янистою дорогою, не зустрічаючи ні людей, ні трофеїв, її злостивість і дратівливість тільки посилилися. Вона вичитувала своїх офіцерів доти, поки вони не почали грубити їй у відповідь і до того знахабніли, що порадили притримати язика.

Деякі дорікали їй за те, що вона утягнула їх у неприємності, а всі разом не переставали оплакували свої садки у прекрасній долині Ух-Ти-Фу.

Всі, окрім Канцеляра. Чим більше труднощів зустрічалося на його шляху, тим веселішим він ставав. Офіцери зітхали, а солдат тільки посвистував. Бачачи його гарний настрій, підбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалі частіше, ніж до його командирів.

На третій день мандрів їх спіткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемніло, і майор Гвіздок вигукнув:

– Нас накриває туман!

– Не схоже на туман, – відгукнувся Канцеляр, з цікавістю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихає Скеле-Рик.