Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

Омела глянув Вільчурові в очі й додав:

– Nein, mein Herr [15] Ні, мій пане (нім.). , vous vous trompez [16] Ви помиляєтесь (фр.). . Я в цьому участі не брав. Про все я дізнався наступного дня. Міські плітки. Легенда. Ще одна легенда до роздумів про нікчемність людських речей.

Вільчур рефлекторно потягнувся до тімені, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Мені навіть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто відвідував Омелу, який до того ж швидко одужував. Він також рекомендував панні Люції взяти його під свою опіку, і та з подвійним завзяттям узялася за нього. Повз Вільчура не могло пройти те, з якою жертовністю ця молода дівчина віддається роботі, ніби компенсуючи допущену помилку. Він не міг не помітити, що Люція ставиться до нього з особливою симпатією, її очі випромінювали тепло, щире співчуття, дружбу й ніби якесь прохання.

Іноді вони разом виходили з клініки, і тоді вона супроводжувала його додому. Найчастіше Вільчур говорив про професійні справи, часом бувало, що розмова переходила на особисте. Він дізнався, що Люція – сирота. Вона родом із Сандомира, але з дитинства виховувалася у Варшаві. На її виховання та освіту вплинула дядькова дружина, яка померла кілька років тому. Люція розповіла йому, що колись була заручена, але незабаром переконалася, що молодий інженер, який прикинувся, що любить її, виявився людиною нікчемною, і тоді вона розірвала з ним.

– А тепер я бачу, – зауважив Вільчур, – той колега Кольський дуже вами зацікавлений.

Люція легенько знизала плечима.

– Кольський, професоре, просто колега, дуже порядний хлопець, я його люблю і ціную його якості, але це не ті якості, які могли б викликати якесь глибше почуття.

Якусь мить вони йшли мовчки.

– А хіба в жінки викликають почуття будь-які якості?.. Не краса, не молодість, чи… я не знаю… шарм, грація?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Ні, професоре. Те, про що ви згадали, може зацікавити лише дуже неглибоких жінок. Я думаю, що ми… що я спершу шукала б у чоловікові багатство його душі, воліла б знайти в ньому щось на зразок великої бібліотеки переживань, думок, трагедій і злетів, як-от музей, живий музей… Я не можу це описати. Можливо, це погані порівняння. Скажу так: я хочу, щоб його душа була багатостороннім інструментом, щоб містила в собі стільки функцій і звуків, яких би я за все життя не могла відкрити і знайти, і не думаю, що я виняток з цієї точки зору. Мені здається, що це дуже жіночне, притаманне усім жінкам… Ця жадібність – це бажання дивитися за багатьма, багатьма скарбами, які наш розум не охоплює і які можна цінувати й шанувати… Бо, тільки шануючи, можна кохати.

Білий сніг вкривав вулиці Варшави і трохи скрипів під ногами. Світло ліхтарів розбивалося в синюватих смугах тіні. Вкриті снігом дерева стояли тихо, непорушно й поважно.

– Це неправда, – сказав Вільчур після тривалої паузи. – Ви коли-небудь переконаєтесь, що це неправда.

– Я цього ніколи не дізнаюсь, – впевнено сказала вона, але він, здається, не почув її слів і продовжив:

– Саме молодість диктує вам ці слова, саме молодість підказує ці думки. У вас немає досвіду. Любов… любов слухається тіла… підкоряється законам природи, а дух? Дух – це привид, його місце абстрактне і ніщо цьому не зарадить.

У його голосі забриніли гіркі нотки, і Люція сказала:

– Я в цьому не переконана і вважаю, що професор надто песимістично дивиться на ці речі.

– Бо я в цьому переконався, – сумно посміхнувся Вільчур. – Може, колись я вам оповім, може, колись. Як попередження. А тепер: ось мій дім. Дякую вам за приємну прогулянку і розмову. Ви добра людина, панно Люціє.

На прощання він поцілував їй руку.

Знімаючи шубу в передпокої, він поглянув в дзеркало і помітив, що неголений.

– Юзефе, – сказав він до слуги, – нагадуй мені щоранку, що мені слід голитися.

– Щодня все приготоване, – з обуренням в голосі зауважив слуга.

– Так, але я не завжди про це пам’ятаю, не завжди пам’ятаю…

Сказані слова нагадали професорові про сьогоднішню статтю в одній з газет, де знову мусолили питання про смерть Доната. Якийсь мракобіс, котрий сховався за літерами «доктор X. Y.», стверджував, що повне зцілення від амнезії майже неможливе. Пам’ять, на думку цього невігласа, ніколи не повертається повністю, а приступи мають повторюватися.

Який абсурд. І, використовуючи такі штучки, вони намагаються змусити його відмовитися від посади. Якби вони знали, що зараз клініка належить страховому товариству, вони б неодмінно знайшли нові способи для інтриги.