Hermann Hesse - Нарцис і Ґольдмунд

Ґольдмунд зрозумів. Він сумно сказав:

– Отже, ти робитимеш те, що робив би і я, якби вступив до ордену назавжди. А коли закінчиш свої вправи, витримаєш достатньо постів і молитов і неспання – що тоді стане твоєю метою?

– Ти ж знаєш, – сказав Нарцис.

– Ну, так. Через кілька років станеш першим учителем, можливо, навіть керівником школи. Вдосконалиш навчальний процес, збільшиш бібліотеку. Може, й сам писатимеш книги. Ні? Значить, ні. Але в чому ж полягатиме мета?

Нарцис слабо посміхнувся.

– Мета? Може, я помру керівником школи, або настоятелем, або єпископом. Все одно. А мета – завжди бути там, де я зможу служити найкращим чином, де мій характер, мої властивості й обдарування знайдуть найліпший ґрунт, найширше застосування. Іншої мети немає.

Ґольдмунд:

– Для ченця немає іншої мети?

Нарцис:

– Ну, звісно, цілей доволі. Метою життя для ченця може бути вивчення івриту, тлумачення Аристотеля або розпис монастирської церкви, самітництво і медитування або сотні інших речей. Але це не мої цілі. Я не бажаю ані примножувати багатство монастиря, ані реформувати орден або церкву. Я хочу в міру моїх можливостей служити духові так, як я його розумію, й не інакше. Хіба це не мета?

Довго обдумував відповідь Ґольдмунд.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – Я дуже завадив тобі на шляху до твоєї мети?

– Завадив? Навпаки, Ґольдмунде, ніхто не допоміг мені більше, ніж ти. У мене були труднощі з тобою, але я не проти труднощів. Я вчуся на них, я їх майже подолав.

Ґольдмунд перебив його, сказавши напівжартома:

– Ти їх чудово подолав! Та все ж скажи: коли ти допомагав мені, керував мною і звільняв, зцілюючи мою душу, ти цим справді служив духові? А може, ти цим самим позбавив монастир ревного і доброзичливого послушника і виховав супротивника духу, такого, що віритиме, прагнутиме й робитиме протилежне тому, що ти вважаєш добрим!

– Чом би й ні? – відповів Нарцис з глибокою серйозністю. – Мій друже, ти все ще так погано знаєш мене! Я, либонь, занапастив у тобі майбутнього ченця, зате я відкрив тобі шлях до незвичайної долі. Навіть якщо ти завтра спалиш наш милий монастир або оголосиш якусь божевільну єресь, я ні на мить не розкаюся, що допоміг тобі стати на цей шлях.

Він лагідно поклав обидві руки на плечі другові.

– Бачиш, малий Ґольдмунде, до моїх цілей належить також ось що: ким би я не був – учителем, настоятелем, духівником або ще кимось, я не хотів би ніколи опинитися в ситуації, щоб, зустрівши сильну, обдаровану й особливу людину, не змогти її зрозуміти, розкрити і підтримати. І я кажу тобі: що б не вийшло з тебе чи з мене, як би не склалося наше життя, якщо я справді буду тобі потрібний і ти покличеш мене, я завжди відгукнуся. Завжди!

Це звучало як прощання і дійсно було передчуттям прощання.

Стоячи перед другом і дивлячись в його рішуче обличчя, цілеспрямований погляд, Ґольдмунд остаточно зрозумів, що вони більше вже не брати і товариші і що шляхи їхні розійшлися. Той, хто стояв перед ним, не був мрійником і не чекав якихось покликів долі; він був ченцем, він здав себе, він належав чіткому порядку й обов’язку, був слугою і солдатом ордена, церкви, духу. А він сам, сьогодні це йому стало ясно, не належав сюди, він був без батьківщини, невідомий світ чекав на нього. Те саме було колись з його матір’ю. Вона залишила дім і господарство, чоловіка й дитину, спільноту й порядок, обов’язок і честь і пішла у невідомість і, мабуть, давно там загинула. У неї не було мети, як і в нього. Мати цілі дано було іншим, а йому ні. О, як добре все це вже давно побачив Нарцис, як він мав рацію! Незабаром після цього дня Нарцис ніби зник, він наче став раптом невидимим. Інший учитель вів його уроки, його кафедра в бібліотеці була порожня. Він ще був тут, ще не повністю став невидимий, іноді можна було бачити, як він проходить по галереї, іноді чути, як шепоче молитви в одній з каплиць, стоячи на колінах на кам’яній підлозі; було відомо, що він почав готуватися до постригу, що він постить і встає по три рази за ніч читати молитви. Хоч він і був тут, та все-таки перейшов уже в інший світ; його можна було бачити, досить рідко, але він був недосяжним, з ним не можна було ні спілкуватися, ні говорити. Ґольдмунд знав: Нарцис з’явиться знову, займе свою кафедру, своє місце в трапезній, знову розмовлятиме, – але минулого не повернеш, Нарцис ніколи більше не належатиме йому. І коли він думав про це, то зрозумів, що Нарцис був єдиною причиною, чому монастир і чернецтво, граматика і логіка, навчання і дух стали для нього такими важливими і так йому подобалися. Його приклад вабив його, стати, як він, – було його ідеалом. Правда, був ще й настоятель, його він теж шанував і любив і бачив у ньому високий приклад для наслідування. Але інші – вчителі, учні, дортуар, трапезна, школа, уроки, богослужіння, весь монастир – без Нарциса йому не було до них діла. Що він тут ще робив? Він чекав, він залишався під дахом монастиря, як нерішучий подорожній зупиняється в дощ під яким-небудь дахом або деревом, просто щоб перечекати, просто як гість, просто зі страху перед суворою невідомістю.