Hermann Hesse - Нарцис і Ґольдмунд

Тим часом отець Анзельм, наказавши покласти непритомного на ліжко, сидів біля нього. Повертати його до тями сильними засобами здавалося йому недоречним. Юнак виглядав надто погано. Прихильно дивився старий зі зморшкуватим добрим обличчям на юнака. Насамперед він помацав пульс і послухав серце. Напевно, думав він, хлопчисько наївся чогось непридатного, кислиць або ще якоїсь гидоти, як це зазвичай буває. Язика він подивитися не міг. Він любив Ґольдмунда, але його друга, цього скороздрого занадто молодого вчителя, терпіти не міг. І ось, на тобі. Безумовно, Нарцис був замішаний у цій дурній історії. Навіщо знадобилося такому жвавому ясноокому хлопцеві, такій милій дитині природи, зв’язатися саме з цим зарозумілим вченим, цим самовпевненим грамотієм, якому його грека була важливіша за все на світі! Коли через тривалий проміжок часу двері відчинилися і ввійшов настоятель, отець усе ще сидів, вдивляючись в обличчя непритомного. Яке ж це було миле, юне, простодушне обличчя, і ось ти сидиш біля нього, мав би якось допомогти, та не знаєш як. Звичайно, причиною могли бути кольки, він міг би замовити глінтвейну, може, й ревеню. Але що довше він дивився на бліде, перекривлене обличчя, то більше схилявся до підозри про інший бік, про сумнівніший. Отець Анзельм мав досвід. Не раз за своє довге життя він бачив одержимих. Та він не поспішав навіть самому собі зізнатися у такій підозрі. Краще почекати і поспостерігати. Але, думав він похмуро, якщо цього бідного хлопця дійсно закляли, то винуватця не доведеться шукати далеко і йому це так просто не минеться. Настоятель підійшов ближче, подивився на хворого, підняв йому обережно повіку.

– Його можна розбудити? – запитав він.

– Я хотів би ще почекати. Серце здорове. До нього не можна нікого пускати.

– Існує небезпека?

– Не думаю. Немає жодних ран, жодних слідів від ударів чи падіння. Він непритомний, може, це кольки. Сильний біль призводить до втрати свідомості. У випадку отруєння була б гарячка. Ні, він прийде до тями й житиме.

– А чи не може це бути через душевний стан?

– Не хочу заперечувати. Адже нічого не відомо? Може, він сильно чогось злякався? Чи звістка про смерть? Якась серйозна суперечка, образа? Тоді все було б зрозуміло.

– Ми цього не знаємо. Подбайте, щоб до нього нікого не пускали. Я вас прошу побути з ним, доки він не прокинеться. Якщо йому стане гірше, кличте мене, навіть серед ночі.

Перш ніж піти, старий ще раз нахилився над хворим; він згадав про його батька і той день, коли цього красивого веселого білявого хлопчика доставили до нього і як усі його негайно полюбили. І він любив на нього дивитися. Але в одному Нарцис дійсно мав рацію: цей хлопчина нічим не був схожий на свого батька! Ох, скільки всюди клопоту, які мізерні всі наші старання! Чи ж не проґавив він чогось у цьому бідному юнакові? Чи мав він хорошого духівника? Хіба це нормально, що ніхто в монастирі не знає цього учня краще, ніж Нарцис? Чи може він йому допомогти, коли сам ще знаходиться в новіціаті, не є ані братом, ані висвяченим, та й усі думки і погляди його мають у собі щось неприємно зверхнє або й вороже? Бозна, може, й з Нарцисом давно поводилися неправильно? Бозна, чи не приховує він за маскою покірності чогось поганого, може, він язичник? І в усьому, що колись вийде з цих двох молодих людей, була і його частка відповідальності.

Коли Ґольдмунд опритомнів, було темно. Голова здавалася порожньою і паморочилася. Він зрозумів, що лежить у ліжку, він не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де він був? Звідки повернувся, з якої безодні переживань? Він був десь, дуже далеко звідси, він щось бачив, щось надзвичайне, щось прекрасне, і страшне, й незабутнє – і все-таки він його забув. Де це було? Що це там спливло перед ним, таке велике, таке болюче, таке блаженне, і знову зникло?

Він вслухався в глибину себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося, – що це було? Безладний рій образів навалився на нього, він бачив собачі голови, три собачі голови, він вдихав запах троянд. Як же йому було боляче! Він заплющив очі. Як нестерпно гірко йому було! Він знову заснув.

Знову прокинувся і саме в ту мить, коли світ сновидінь поспішно вислизав від нього, він побачив, він знайшов цей образ, здригаючись у болісній насолоді. Він міг бачити, він став зрячим. Він побачив Її. Він бачив велику, променисту, з пишними квітучими вустами, з сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому почувся голос: «Ти забув своє дитинство».