Франц Кафка - Процес (збірник)

– Ви тут на службі? – запитав К.

– Ні, – відповів незнайомець, – я тут чужий, адвокат – лише мій юридичний представник, я прийшов з приводу однієї судової справи.

– Без піджака? – запитав К., показуючи рукою, що чоловічкові бракує одежини.

– Перепрошую! – скрикнув чоловік і сам освітив себе свічкою, немов уперше побачивши, як він одягнений.

– Лені – ваша коханка? – коротко запитав К. Він ширше розставив ноги, а руки з капелюхом склав за спиною. Вже навіть через те, що він стоїть у грубому пальті, К. відчував свою вищість перед тим худим недоростком.

– Господи! – зойкнув той і перелякано закрив рукою обличчя. – Ні-ні, що ви таке надумали?

– Здається, ви кажете правду, – засміявся К., – а втім, ходімо. – Він махнув чоловічкові капелюхом і пустив його попереду. – Як вас звати? – запитав К. по дорозі.

– Блок, купець Блок, – відповів малий і повернувся, представляючись, до К., аби зупинити його, проте К. ішов далі.

– Це ваше справжнє прізвище? – запитав К.

– Звичайно, – була відповідь, – чого ви сумніваєтесь?

– Подумав, що у вас можуть бути причини приховати своє ім’я, – сказав К. Він почувався так нескуто, як почувається людина десь на чужині, розмовляючи з нижчими людьми; все, що стосувалося його, він замовчував і геть не зважав на свого співрозмовника; він, отже, вивищував себе, а його, як заманеться, міг навіть розчавити. Біля дверей робочого кабінету адвоката К. зупинився, відчинив їх і гукнув купцеві, що слухняно йшов далі:

– Не так швидко! Посвітіть сюди! – К. думав, що Лені могла там заховатись, і звелів купцеві обійти кожен закуток, але кімната була безлюдна. Біля портрета судді К. притримав купця за шлейки.

– Ви знаєте його? – запитав він і задер угору вказівного пальця.

Купець підняв свічку, блимаючи очима, поглянув на картину й відповів:

– Це суддя.

– Суддя високого ранґу? – знову запитав К. і став збоку від купця, спостерігаючи, яке враження справляє на нього картина. Купець здивовано подивився вгору.

– Високого, – відповів він.

– Тоді у вас немає великої прозірливості, – аж скривився К. – Він найнижчий серед найнижчих слідчих.

– Тепер я вже пригадую, – мовив купець, опускаючи свічку, – я теж чув про це.

– Аякже, – крикнув К., – як це я міг забути, ви, звісно, вже чули!

– Чого ж ви тоді питаєте? – дивувався купець, поки К., розставивши руки, гнав його до дверей. Уже в коридорі К. знову взявся розпитувати:

– Ви, певне, знаєте, де заховалася Лені?

– Заховалася? – купець був приголомшений. – Ні, вона десь на кухні, варить суп адвокатові.

– Чого ж ви мені одразу не сказали? – обурився К.

– Я хотів вас туди повести, так ви гукнули мене назад, – відповів купець, спантеличений суперечливими вимогами.

– Вам, мабуть, здається, що ви дуже спритні, – проказав К. – Ведіть мене туди! – В кухні К. іще ніколи не був, вона виявилась навдивовижу великою і щедро устаткованою всіляким кухонним начинням. Сама лише плита була втричі більша за звичайну, а решту начиння та меблів годі було роздивитись, бо на кухні горіла тільки маленька лампа, повішена коло самого входу. Біля плити стояла Лені в білому, як завжди, фартусі і виливала яйце в каструлю, що грілася на спиртівці.

– Добрий вечір! – привітався К. і здалеку показав рукою на стілець, – саме туди він хотів посадовити купця. Блок сів, натомість К. підступив до Лені, перехилився їй через плече й запитав: – Хто цей чоловік?

Лені обняла К. однією рукою, мішаючи другою суп, притягнула його ближче до себе і сказала:

– Це такий собі Блок, нещасна людина, купець, що торгує злиднями. Ось подивись на нього.

Обоє озирнулись. Купець сидів на стільці, на який вказав йому К., задув тепер уже непотрібну свічку і пальцями затис ґніт, щоб не було чаду.

– Ти була в льолі, – мовив К. і рукою знову повернув голову Лені до плити. Лені мовчала. – Він твій коханець? – запитав К. – Дівчина хотіла хапатися за суп, але К. взяв її за обидві руки й закричав: – Ану відповідай!

– Ходімо до кабінету, я тобі все поясню, – промовила дівчина.

– Ні, – заперечив К., – я хочу, щоб ти пояснила мені тут. – Лені пригорнулась до К. і хотіла поцілувати його, але він відтрутив її: – Я не хочу, щоб ти цілувала мене тепер.

– Йозефе, – озвалася Лені, благально, а проте й щиро дивлячись йому у вічі, – тобі нема чого ревнувати мене до пана Блока. Руді, – заговорила вона знову, повертаючись до купця, – допоможи мені, ти ж бачиш, мене підозрюють. Поклади ту свічку.