Франц Кафка - Процес (збірник)

– Ви вже хочете йти? – запитав художник, теж підводячись. – Це, звичайно, задуха виганяє вас звідси. Що ж, мені дуже прикро, я б ще багато розповів вам. Я був змушений викладати все дуже стисло. Але, сподіваюсь, зрозуміло.

– Так, – кивнув К., під час розмови він увесь час силував себе слухати, і тепер йому заболіла голова. Попри це підтвердження, художник іще раз усе узагальнив, немов хотів додати К. на прощання ще одну тривогу:

– Спільне для обох методів те, що вони не дають негайно засудити звинуваченого.

– Але не дають і виправдати його по-справжньому, – тихо додав К., мов соромлячись визнавати цей факт.

– Ви збагнули найголовніше, – проказав швидко художник.

К. взявся рукою за пальто, проте не міг наважитись одягнути піджак. Найрадніше він склав би все докупи і отак вибіг би на свіже повітря. Навіть дівчатка не спонукали його вдягатись, хоч вони передчасно вже кричали одна одній, що він одягається. Художник, прагнучи дізнатись, який настрій у К., заговорив знову:

– Я бачу, ви ще не визначилися щодо моїх пропозицій. Я схвалюю вашу неквапність. Я б навіть не радив вам негайно щось вирішувати. Тут переваги і невигоди наймізерніші, треба все дуже точно зважити. А втім, і баритись довго не можна.

– Я незабаром прийду знову, – промовив К., що, раптом наважившись, одягнув піджак, накинув пальто на плечі й заквапився до дверей, дівчата за дверима зняли вереск. К. здалося, немов він крізь двері бачить, як вони галасують на сходах.

– Ви повинні дотримати слова, – кинув навздогін художник, не проводячи гостя, – інакше я прийду до банку і сам вас розпитаю.

– Та відчиніть двері! – гукнув К. і потягнув за ручку, бо дівчата, як зметикував, відчувши опір, К., з того боку тримали двері.

– Ви хочете, щоб вам ще й дівчата набридали? – запитав художник. – Краще скористайтесь оцим виходом, – і він показав на двері за ліжком. К. погодився з цією пропозицією і підскочив назад до ліжка. Але замість відчинити двері художник заповз під ліжко й запитав звідти:

– Хвилиночку! Може, подивитесь картину, я б її міг продати. – К. не хотів бути нечемним, художник справді перейнявся його долею й пообіцяв допомагати далі, а сам він через забудькуватість геть забув запитати про винагороду за допомогу, тож тепер не міг відмовлятись і дозволив показати собі картину, дарма що аж трусився з нетерплячки, прагнучи покинути майстерню. Художник витяг з-під ліжка цілу купу неоправлених картин, укритих таким грубим шаром пороху, що коли художник спробував здути його з верхньої картини, порох довго крутився перед очима К., забиваючи йому віддих.

– Це краєвид, – пояснив художник і подав К. картину. Картина зображувала двоє хирних дерев, що стояли далеченько одне від одного серед темної трави. На задньому тлі барвисто заходило сонце.

– Гарна, – похвалив К., – я купую. – К., не подумавши, висловився так коротко і тому навіть зрадів, коли художник замість образитись дістав з підлоги другу картину.

– А ось пара до цієї картини, – сказав він. Художник, може, й справді намірявся намалювати диптих, але годі було помітити, щоб друга картина бодай чимсь відрізнялася від першої, тут теж були дерева, трава, а далі – захід сонця. Проте К. не зважав на такі дрібниці.

– Чудові краєвиди, – озвався він, – я купую обидва і накажу повісити їх у моєму кабінеті.

– Здається, вам сподобалась тема, – мовив художник і витягнув третю картину, – і добре, що в мене якраз є ще одне полотно, подібне до тих двох. – Картина була не те що подібна до своїх попередниць, а точнісінько така сама, як вони. Художник добре скористався нагодою поспродувати старі полотна.

– Я візьму ще й цю, – погодився К. – Скільки з мене за три картини?

– Про це ми поговоримо згодом, – сказав художник, – ви тепер спішите, зате ми з вами вже пов’язані. Зрештою, мене дуже тішить, що картини сподобались, я віддам вам усі полотна, які лежать отут. Це все супокійні краєвиди, я дуже полюбляю малювати пейзажі. Декому ці картини не подобаються, мовляв, вони похмурі, зате інші, до них належите й ви, полюбляють саме такі.

Але К. не мав тепер настрою слухати професійні теревені жебрущого художника.

– Спакуйте мені всі картини! – гукнув він, уриваючи художника. – Завтра прийде мій служник і забере їх.

– У цьому нема потреби, – заперечив художник, – я сподіваюся знайти вам носія, що може одразу піти з вами. – І він, нарешті, перехилився через ліжко й відчинив двері. – Не бійтеся, ставайте прямо на ліжко, – казав художник, – так робить кожен, хто приходить сюди. – К. і без цих припросин не церемонився б із ліжком, він уже навіть поставив одну ногу серед перини, але, зазирнувши у відчинені двері, зняв її.