Айзек Азімов - Межа Фундації

Минуло вже чотириста дев’яносто вісім років, відколи було створено Першу Фундацію. Вона на піку своєї могутності, але один чоловік не вірить у те, що на позір…

– Звичайно, я в це не вірю, – сказав Ґолан Тревіз, стоячи на широких сходах Селдон-голу й споглядаючи місто, що сяяло в сонячному світлі.

Термінус був тихою планетою, де води було значно більше, ніж суходолу. Тревіз часто думав, що запровадження контролю за погодою зробило його значно комфортнішим для життя і суттєво зменшило привабливість.

– Не вірю жодному слову, – повторив він і всміхнувся. Рівні білі зуби засвітилися на молодому обличчі.

Його супутник та колега-депутат, Манн Лі Компор, який узяв собі середнє ім’я всупереч термінусівській традиції, стривожено похитав головою.

– У що саме ти не віриш? У те, що ми врятували місто?

– О, у це я вірю. Нам удалося, чи не так? І Селдон казав, що так буде, і казав, що ми вчинимо правильно, і все це він знав іще п’ятсот років тому.

Компор знизив голос і сказав напівпошепки:

– Слухай, я не проти, щоб ти тут біля мене теревенив, бо для мене це лише балачки, не більше, але якщо ти кричатимеш це в натовпах, почують інші, а, правду кажучи, я не хотів би стояти поруч з тобою, коли вдарить блискавка. Не впевнений, як точно вона цілить.

Усмішки Тревіза це не потьмарило. Він відповів:

– Хіба є в тому шкода – казати, що місто врятовано? І що нам це вдалося без війни?

– Не було з ким воювати, – відповів Компор. Він мав жовте, як масло, волосся, блакитні, як небеса, очі й постійно опирався імпульсу змінити ці немодні відтінки.

– Ти коли-небудь чув про громадянську війну, Компоре? – сказав Тревіз. Він був високий, із чорним, трохи хвилястим волоссям, і коли ходив, то мав звичку чіплятися великими пальцями за свій пояс із м’якого волокна.

– Про громадянську війну за розташування столиці?

– Цього питання виявилося достатньо, щоб спровокувати кризу Селдона. Воно знищило політичну кар’єру Ганніса. Воно привело нас із тобою на попередні вибори до Ради, а тоді зависло… – Тревіз повільно покрутив рукою туди-сюди, наче зображаючи рівновагу.

Він зупинився на сходах, не звертаючи уваги на інших членів уряду та журналістів, а також на інших представників світського товариства, які вициганили собі запрошення, щоб на власні очі побачити повернення Селдона (або принаймні повернення його зображення).

Усі вони прогулювалися сходами, теревенячи, сміючись, смакуючи відчуттям правильності й насолоджуючись схваленням Селдона.

Тревіз стояв нерухомо, даючи юрбі обтікати його. Компор пройшов дві сходинки й зупинився – між ними наче натягнулася незрима мотузка. Він запитав:

– Ти не йдеш?

– Нема куди поспішати. Вони не почнуть засідання Ради, аж доки мер Бранно не виголосить звіт у своєму звичному нудотному стилі, кожне слово по складах. Немає сенсу поспішати, щоб витерпіти ще одну громіздку промову. Поглянь на це місто!

– Я бачу його. І вчора я його теж бачив.

– Так, але чи бачив ти його п’ятсот років тому, коли воно було засноване?

– Чотириста дев’яносто вісім, – машинально виправив його Компор. – А через два роки відзначатимуть півтисячоліття і мер Бранно ще буде на своїй посаді, якщо чого-небудь не станеться. Утім, сподіваймося, імовірність цього незначна.

– Сподіваймося, – з іронією сказав Тревіз. – Але яким місто було тоді, п’ятсот років тому, коли його заснували? Одне місто! Одне маленьке місто, де мешкала група людей, що готували енциклопедію, яку так ніколи й не завершили!

– Звичайно ж, її завершили.

– Ти про ту «Галактичну енциклопедію», що ми її маємо зараз? Це не те, над чим вони працювали. Те, що ми маємо, збережено на комп’ютері, його переглядають щодня. Ти колись бачив незавершений оригінал?

– Той, що в Музеї Гардіна?

– Так, у Музеї витоків імені Сальвора Гардіна. Називай уже його повністю, будь ласка, якщо ти так турбуєшся про точність дат. Ти бачив його?

– Ні. А що, мав би?

– Ні, він того не вартий. Та все одно вони були тут, група енциклопедистів, які сформували ядро містечка – одного маленького містечка у світі, де, по суті, не було металів і який кружляв навколо сонця, ізольованого від решти Галактики, на краю, на самісінькому її краю. А тепер, п’ятсот років по тому, ми такий собі приміський світ. Уся наша планета – це один великий парк, і тут є всі метали, яких ми тільки забажаємо. Тепер ми в центрі всього?

– Не зовсім, – сказав Компор. – Ми й далі кружляємо навколо сонця, ізольованого від решти Галактики. І досі на самісінькому її краєчку.