Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

– І навіщо ми ту начинку їли! – вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

– Краще б ми її не їли!

– А як ми дірочки позаліплюємо? – все шукав порятунку Сергійко.

– Чим, у біса, їх заліпиш!

– Тістом… Або хлібом…

– Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

І ми знову засумували.

– Знаєш що? – врешті надумався я. – Давай зробимо нову начинку.

Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.

Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

– Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

Я, Сергійко, Сонька і Г аля стояли посеред світлиці.

– А в сінях можна? А в кухні?

– Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

Потім запитав:

– Уже?

– Ще! Ще! – лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

– Вже!

Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

– Це того, що вони за мною лізли, – сердилася Сонька. – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

– Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.

Та вони й не думали рухатися з місця.

– Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» І подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом’яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.

– Галя й Сергійко! – відразу ж закричала вона. – Стукалочки-палочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

– То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, – солідно виправдовувався Ванько.

Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.

– Він, мабуть, на горищі сховався. Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною. Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, – подумав я. – Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога більше повітря, аж віддулися щоки, тихенько підліз до заслонки. Тільки я зібрався відтулити її, як заслонка сама поїхала набік, і переді мною з’явилося обличчя… тітки Одарки. Та я вже не міг стриматися:

– Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очі під лоба і тихенько лягла на долівку…

Возили тітку Одарку за сорок кілометрів до славетної ворожки – виливати переполох. Одужала зовсім Соньчина мати чи ні – я не знаю, однак до самої смерті твердила, що на власні очі бачила чортяку:

– Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкав собачим голосом.

Оцю історію я почув, коли мені було неповних сім років. Розповідала її знайома вчителька, мамина подруга, що іноді наїжджала до нас із міста – з таємничого Миргорода. І я, що ніколи не був далі сусіднього села, дивився на неї, як на сьоме чудо світу.