Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую – і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!

Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок – великий, і здавався нам невичерпним.

І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому. По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:

– Дивіться, у нас драже!

Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.

– Що ж ти приніс?! – сплеснула руками мама.

– Драже, – промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

– Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! – вже зовсім розсердилась мама. – Дріжджі! Дріжджі! – закричала вона так, наче я був глухий. – Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.

Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?

Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона. Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Угледівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

– А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!

За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю. У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували – з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур і невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.

Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед, коли дід кудись зникне.

Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж у сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю.

Аж ось із дідового двору появився качиний табунець.

Живі качки.

Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.

Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.

За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.

– То я навмисне не вцілив, – тихенько сказав Микола.

– І я навмисне.

– І я.

Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше – і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б’ючи крилами. Нас наче вітром здуло.

Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.

– То не я вцілив, – сказав Микола.

– Ну й не я!

– І не я!

Ми підозріло подивилися один на одного.

– А може, він живий, тільки прикидається, – висловив думку Ванько.

– Пішли подивимося, – скомандував Микола.

Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним онімілі.

Першою обізвалася Сонька:

– Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.

Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.

Потім Микола сказав:

– Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька – його жінкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, – качурова жінка.

– Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! – наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. – Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю і переставився-а! А-амі-інь!

– А-амінь! – дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником: