Григорій Косинка - Старший боярин (збірник)

І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна від нього нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ і вдарилася в високе небо – і воно над степом і селом і над осяяним від місяця церковним хрестом не видержало тієї туги, що підіймали людські звуки у немирінність ночі… не видержало і стало возноситись вище і вище… стало розходитись ширше і ширше… А голос жіночий безперестанку тужив:

В Гордієвім єстві всі почуття притаїлися, і моторошний холод обхопив тіло на теплім сіні і під теплим кожухом, і кожна цятка нервів стала слухом. А голос побивався під небом, ридав, благав, то знов западав у глибокі тіні далеких вибалків та ярів. І тільки щемів здавленою гарячою луною у яснім літнім тумані ночі, аби знов вирватися з тиші і ударити з новою силою у вічне склепіння над землею.

Так, буває, орлиця, вкинута в клітку, спочатку б'ється грудьми, головою, пазурами об іржаві грати, але, заюшена кров'ю і знесилена, падає без руху, ждучи, поки спрагнене волі, невгавуче серце кине її знов у смертельний та нерівний бій з холодним залізом неволі.

Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса нап'ялися до останньої можливості своєї сили, аби тільки не луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого і самотнього жіночого серця. І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторошніше, і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч [4] «Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл» – за народними уявленнями, якщо з церкви падає хрест, значить, вона є вмістилищем нечистої сили. Саме в такому антуражі автор вводить в оповідь постать Варки, що проходила відьомським шляхом задля порятунку материної душі. . І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води.

Гордій схопився з сіна і, не надіваючи одежі, а тільки накинувши на себе кожух, вибіг із клуні. І диво. Місяць світив так само серед неба над церквою, як і світив перед тим. Тільки після пісні тиша панувала нерухоміша. У парубка билося серце від подиву і тривоги.

Постоявши у нерішучості під клунею з мить, він пішов надвір. У церкві пробило 12 годин ночі.

На найвищій лінії яру з того боку, де була тітчина Горпинина садиба, проходив рів, зарослий дерезою. Гордій швидко найшов вилазку, коло якої росла стара груша, і став сходити східцями, покладеними із шматків каменю, в яр. А через те, що тут був дуже крутий спуск, господарі зробили жердочку аж до самого Тясмину [5] Тясмин (в давнину – Біла річка) – річка в Кіровоградській та Черкаській областях України, права притока Дніпра. . Місцевість навколо спуску через стрімучу крутість ніколи і ніким не оброблялася. Вдень її відвідували хіба якісь одчаяні вівці чи кози посмикати трави на жовтій глині між каменем. Вся половина Тясмину вподовж по цей бік від Гордія не заростала ні осокою, ні лозами. Тільки на тім боці, від священикової садиби, росли рогоза, очерет і над самою водою верби, тополі, осики і явори. Кожне дерево стояло у клубку туману, освітлене місяцем з верхніх боків, і витикало з нього позолочені гілляки до неба. І здавалося, що з-під якогось снігу вони вибилися на світ. А вверх і вниз уздовж ріки всі скелі сріблилися і золотилися так само, як і купи туману над водою і над берегами… І всі нічні видива в яру око легко сприймало то як туман, то як скелі. Коло самої кладки, скованої з двох тонких верб, стояв мокрий від рухомої вогкості човен.

Гордій зійшов на кладку. Під ним блищала чорна смуга води, відти відсвічувалися до нього, зачаровані нічною тишею, небо і круглий місяць, а над всією прозорою безоднею світився він у кожусі і босий, з непокритою головою. Хлопець зараз же чогось нагадав, що не співали й не співають солов'ї, а тільки співала невідома душа насичену розпачем пісню, і йому стало страшно, і на мить незрозуміло, куди і чого він іде. І, незважаючи на це, все-таки зійшов на другий бік річки і пішов швидко понад нею стежкою. Та й побачив перед собою, кроків на двадцять, жіночу постать, і то лише в одній білій сорочці. Вона йшла, кваплячись, стежкою на гору і не оглядалася. На спині чорніла розпущена пишная коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якій відьми і потопельниці конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичність і нічну моторошність, він став її доганяти, непомітно прискорюючи ходу, вона так само, ніби почуваючи когось за собою, ще швидше простувала на гору. І, підійшовши до священикової хати, перелізла через тин, взяла з нього драбину, приставила до стріхи і вилізла на хату. І на самому гребені закотила сорочку, неначе дівчинка, перебродячи річку, і спустила одну ногу у вивід, а далі й другу і зникла у каглі [6] Кагла – отвір у димовій трубі, що зачиняється для утримання тепла (заст.). . І ніч спорожніла аж до тієї людської свідомості, за якою починається, мабуть, тільки жах і всякі таємні несподіванки.