Микола Хвильовий - Останній день

– Драстуйте! – відповіла Олена Олександрівна й раптом подала йому руку: до цього часу, як і він, вона ніколи руки не подавала.

Кравчук стиснув жіночу долоню й відчув, як йому ще швидше забилося серце: він у перший раз приторкнувся до цього любого йому тіла.

– Куди це ви йдете? – спитав він. – Чи не в кіношку?

– Ні, в кіношку я не збираюсь, – сказала Олена Олександрівна й, усміхнувшись, блиснула своїми білими зубами.

– А я думав у кіношку! – він остаточно розгубився, хоч і обіцяв собі бути хоробрим. Несміливість, що завжди його тримала на певному віддаленні від дружини техрука, знову брала його в свої неприємні обійми.

«Що я їй буду говорити далі?» – подумав він і уже почував, що далі він їй нічого не скаже і, як і завжди, раптом відійде від неї незадоволений і розгніваний на свою несміливість. Навіть згадка про те, що вона днями може навіки покинути виселок, навіть ця згадка не підбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пішов ні з чим від Олени Олександрівни, коли б жінка на цей раз не виявила несподіваної відваги: на цей раз їй, мабуть, нічого було губити.

– Нікуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрівна, і тут же, беручи різким рухом його під руку, додала: – ходімте далі… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по ній ви шпацируєте.

«Тепер я їй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рішуче все. Нічого не сховаю… І справді, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мій, як йому приємно з нею іти, як йому до солодкого болю радісно відчувати її плече, що ним вона притиснулась до нього».

І все таки він увесь час озирався по сторонах і уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустріти знайомого.

– Чого ви так нервуєтесь? – спитала Олена Олександрівна, коли вони залишили за собою останню будівлю й вийшли в степ. – Чи, може, боїтесь, щоб нас не зустрів мій чоловік? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.

– А де ж він? – мимоволі вирвалось Кравчукові.

Жінка засміялась.

– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. – Я думала, що я тільки така дивачка, а виходить, що ви комічніший за мене. Шкода, що я цього не знала раніш.

Потім вона стала йому розповідати, якими вона собі уявляла шахтарів, коли їхала зі своїм чоловіком у цей виселок. На її тодішній погляд усі вони мусіли бути страшенними п’яницями, жахливими крикунами і мало не звірюками (так вона, принаймні, чула про них від тих, хто знав їх за часів імперії). Отже нічого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вміє не гірше за інших мислити, що від нього ніколи не почуєш брудної лайки, що знявши прозодяг, надягає навіть краватку й лакерки, – словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будівника соціялізму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досі такою соромливою… Але чого він так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не відповідає?

– Ну, й не треба!

Над степами, й шахтами йшла літня донецька ніч. Ступала м’яко, ледве чутно по травах, ставках і по далеких хлібах, що колосилися біля оточених відважними териконами сіл. В ніч влітали легенькі вітерці й ніжними зідханнями ласкали обличчя подорожників. В кількох місцях булькали огні сусідніх шахт, і все це вивершувало синє зоряне небо.

– А все таки куди ж подівся ваш чоловік? – знову запитав Кравчук, прокидаючись від задуми.

– Він поїхав у той район, куди його призначено. Він тільки за три дні буде тут.

– Значить, ви зовсім виїздите з нашого виселка, – з сумом сказав шахтар і зідхнув.

Олена Олександрівна уважно подивилася Кравчукові в очі й промовила:

– Хіба вам і справді неприємно, що я виїздю?

– Дуже неприємно! – вирвалось шахтареві.

– Ну, як неприємно, то тоді… – Олена Олександрівна зупинилася. – Знаєте, що, товаришу Кравчук, я бачу, що вам бракує обстановки для нашої цілковитої одвертости й тому я вас запрошую до себе. Ви на якій зміні працюєте?

– На нічній, – відповів шахтар і відчув, як йому надзвичайно солодко стиснуло серце.

– Шкода… А втім, ви до мене зайдете завтра вранці. Добре? Як тільки вилізете з шахти – добре?

І тут же Олена Олександрівна заметушилась: мовляв, йому ж треба за годину йти до загодовні, а вона його затримує. Словом, до побачення. До скорого побачення… у неї! Він може вранці сміливо заходити, бо чоловік повернеться (вона ще раз повторює) тільки за три дні… А втім, це не має ніякого значення, бо вона вже щось вирішила. Він розуміє її – вона щось вирішила! І ніщо вже тепер її не стримає. Словом, завтра вирішальний день.