Микола Хвильовий - Останній день

– І справді паничик, – задерикувато кинув підбадьорений Чапчик. – Кажу, чухай сам!

Але Швидкого очевидно важко було збентежити. Він повагом повернувся, подивився глумливо поглядом на селюка (мовляв, яка ж ти нікчемна муха!) й промовив чітко й іронічно:

– Теж майбутній шахтар! Товариш називається… Ти чому, до речі, не поїхав з першою партією мобілізованих? – додав він. – Мабуть, ухилявся?

Додаток був такий же несподіваний, як і підмога з боку Супруна. Звичайно, Чапчик не поїхав з першою партією мобілізованих на вугільний фронт тому, що здавав свої справи новому голові КНС (він був у своєму селі головою КНС). Звичайно, таке ж запитання він міг би поставити й перед Швидким, бо до складу першої партії входило й кілька містечкових комсомольців. Але всі ці думки, на жаль, прийшли багато пізніше. В той же вирішальний момент він тільки розгубився й, розгубившись, мовчки сів на своє місце (він стояв), і сів приблизно таким маніром, як сідають школярі, що почувають себе винними.

Ця нова неприємність, проте, не справила вже такого гнітючого вражіння на Чапчика, яке справляли на нього неприємності попередні. Образа залишалася, залишалося й болюче бажання якось показати себе, але, найшовши з боку Супруна підтримку (правда химерну, бо Супрун знову мовчав), селюк покищо вичікував моменту, коли хтось чи щось хоч трохи зіб’є пиху самовпевненому Швидкому.

Момент цей нарешті прийшов. Прийшов тоді, коли вони вже були кілометрів за 500 від свого району й коли поїзд, врізавшись у донецький степ, мчав їх повз заводів і шахт незнайомого їм краю.

На одній із зупинок до комсомольців підсіла якась пристаркувата жінка. Швидкий зав’язав з нею розмову. З розмови вияснилося, що вона живе в Донбасі з двадцяти років, цебто вже більше як 26. Так би мовити, тутешня староживка. Це, очевидно, заімпонувало Швидкому й він, відрекомендувавшись колишнім шахтарем, почав з нею вихвалятися знанням шахтарського життя й шахти. Чи й справді Швидкий мав такі великі знання – принаймні Чапчикові покищо це було не зовсім ясно, але пристаркувата жінка цим знанням повірила й пройнялася навіть до них деякою повагою.

– Гобі, хлопче, видніше, – втираючи хусткою носа, сказала вона на якесь гаряче твердження Швидкого. – Що я там знаю, живу я в Бахмуті, тепер Артемівське зветься, і за 26 років, сказати тобі по правді, і близько не була біля шахти. Бублички я продаю на базарі.

Почувши це, широкоплечий Супрун враз прокинувся від своєї мовчанки й зареготав тим же таки добродушним басом. Швидкий спалахнув (він у перший раз спалахнув), і розгубившись, затикався. Годі він зі злістю подивився на Супруна, зиркнув таким же чином і на Чапчика, зі справжньою ненавистю зміряв з голови до ніг пристаркувату жінку, що її він взяв за матір якогось шахтаря й яка, як виявилося, була звичайнісінькою собі спекулянткою, – і все це, так би мовити, проробивши, вийшов суворий і не задоволений з купе.

Цей випадок, безперечно, сподобався Чапчикові: мовляв, нарешті Швидкому хоч трохи збито пиху: ну, хіба б справді досвідчена людина попалася на такий гачок? Словом, Чапчик зідхнув з полегшенням.

Ага, чортова кукла, – подумав він, – попався? Ото не задавайся на задрипані макарони. Подумаєш, який досвідчений шахтар!

В уяві селюк уже бутузив свого супротивника, так би мовити, на всі заставки. Бутузив так, як йому хотілось. І коли б він мав упевненість, що з-під цих його ударів Швидкий уже не виприсне, – він би був цілком задоволений. Та лихо було в тому, що всі ці удари були покищо уявними. Це зовсім не значить, що він не здібний по-справжньому «показати» себе перед містечковими комсомольцями – він ще покаже! Але перед якими… от? Перед подібними до самовпевненого й досвідченого Швидкого? Перед цими все таки важкувато!

З таким зневір’ям до своїх сил він їхав аж до районного вугільного центру. З таким зневір’ям він вирушив і до шахти: в районі їх довго не затримували – позаписували в якісь книжки, наділили відповідними папірцями й побажали всього найкращого.

З добрими дорогами ще не всюди гаразд. Але це був один із тих капітальних шляхів, що їх ми тепер чимало найдемо й на Донбасі й що вкупі з палацами культури, з радянськими житлобудами, з новими заводами та шахтами в корінний спосіб змінюють обличчя всієї нашої країни. Були й добрі коні, був непоганий і фаетон. Правда, сидіти було не зовсім зручно, бо заважали Супрунів і Швидкого чамайдани (Чапчикова скриня стояла в ногах напівглухого візника), але цієї незручности селюк не помічав: думки працювали йому в зовсім іншому напрямку й зупинялися на більш серйозних справах.