Ольга Кобилянська - Апостол черні. Книга 2

Бабуня притиснула внучку до серця. Всі бажання тієї своє пташки вона сповнить; нехай не зазнає вона жадного розчарування в житті, і до Швейцарії її вишле. Їй вільно своїм маєтком розпоряджатися, як захоче. Вона – Ева, також «Альбінська» у деякій мірі, дарма що батько і мама українці. Кров Альбінських за два покоління не затрачується.

Коли з’явився Юліян, говорив з Евою якось так звичайно, привітавши її короткими словами, як і всі інші. Вона від нього сьогодні такого не сподівалася. На її очі набігли сльози, але, затиснувши зуби, загубилась серед гостей. Думала: не досить що батько проти неї, ще і він, як здається, від останніх днів ніби не розумів її, змінився. Правда, він вернувся з великого світа, повний нових вражінь, мабуть, тому став такий стриманий, вирахуваний. Це чужина з нього такого зробила. Але нехай і вона виїде на ту чужину, тоді він побачить. Вона не обмірковує всього на тверезо, в її жилах пливе інша кров, що жене до руху, до інших овидів.

Юліян справді почувався трохи чужим посеред усіх тут так по-приятельськи зібраних людей. Чим більше ним тут займаються, тим більшу порожнечу він відчував. Недоповнена культура родинних сторін вражає його боляче. Тому що приїхав із чужини, мусить на все відповідати, про все всіх інформувати. Та він говорить небагато і кількома словами поширяє овид, змальовує знаменито чуже середовище, якби від нехочу.

Забава йде гарно, шумить веселість, тоді як там, у покиненій хаті, в невеличкій кімнаті, де годинники цокають і заглядають злидні, – там мовчанка. Юліян думає про те, що буде, коли батько затулить очі, а мати і він – ще не скоро з певним хлібом у руках…

У ньому будиться щось, бунтується.

Все те гарне і велике, нове і захопливе, наслідування гідне, що бачив у старих висококультурних державах, як Англія, Німеччина, Скандинавія, дало йому якусь дозрілість. Відчув тепер це за собою, мов гарний сон. Тепер він уже на рідній землі, бачить тверезими очима ту землю, до якої так сильно прив’язаний, і тих людей, той сам нарід, наївний і нездеморалізований. Та сама політична і культурна діяльність його проводирів або кращих членів, мов у завороженім колі, без енергійних поривів, без спромоги дійти до одної ціли. Головна ідея, що повинна єднати, розпалювати всіх, погасає, мов заходяче сонце, де стикається небесна баня з обрієм. Часами здається, всі ніби вдоволені, повні надії на кращу будучину, а коли поглянути глибше – в кожного не загоїлася на дні його душі болячка.

І тут, в отій мирній хаті, хоч святкують подвійне, гарне родинне свято, він не може позбутися якогось на нього наложеного тягара. Ціле його єство напружене, мов натягнутий лук.

Єдина Ева займала його тут. Ева підтримувала його духовність. Від часу, як ступив він на домашній і покутівський ґрунт, вона мов зосередила все, що було в гарній, пережитій подорожі. Вона має у собі щось із великих почувань, щось з майбутнього, пориваючого, що не легко можна було здобути. Була, як та совість, що вдумується, а при цьому манить до полету і викликує усміх погоди в душі.

Його око спиняється час до часу на ній, любується її істотою, гарно зарисованим дівочим бюстом, бажає душевного порозуміння без слів, мов визвольного віддиху. Але вона проти нього сьогодні якась не своя, чужа. Навіть не шукає нагоди перекинутись кількома словами, як в ті дні, коли був преосвященний, коли була дуже зайнята, а була ласкава, мила, ба, майже горнулася до нього. Сьогодні прийняла його дрібний даруночок: кілька білих левкоїв (гордість його шурина Зарка) ледве замітним усміхом і, подякувавши одніським словом, пішла швидко, наче покликана кимось. Був би найрадше відійшов, бо чого йому сидіти тут? Але з огляду на о. Захарія залишився.

Чув солодкий біль, що добувався зісподу серця, і вражену гордість.

По обіді, трохи пізнім, – як звичайно при таких нагодах буває – виголошувано тости. Плила весела розмова, гості викликували спомини з давніх часів, панував гумор, якнайліпший настрій. Деякі пані пішли передріматися, молодь подалася над став, частина з мужеських гостей засіла до карт. Ева із прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася і до Юліяна. Тоді приступили до стола о. Захарій, один канонік і з ним один богослов з пропозицією до Юліяна присістися до тарока.

– Я не граю в карти, добродію.

– Не вмієте? – спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замітно коло Еви.

– Вмію, але не граю.

– Не смієте, може?

– Чому не смів би?