Ольга Кобилянська - Людина (збірник)

Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п’ять років глибоких слідів на її лиці? Так – і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духовне життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієво-біле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше учинив з нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, – той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергічних, а надто ідеально уложених натур – як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим вона вистачає; вдовольняє вона і мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на свіжім воздусі скріпити зав’яле тіло; однак ніколи не вистачає вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого, бездушного життя. І вона була остроумна і надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний добробут.

Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в’язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В таких хвилях сум страшний налягав на її душу, і в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, однак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась утома свідчили про її психічні терпіння…

Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважила. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва «Бджоли».

Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове роздразнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти «трутнів»… Тепер читала вона дуже рідко.

Начеб забула і себе, і все навкруг, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали все однаково, безперестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, і кожна комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишені, витягнула пом’ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обійстя і поля, випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму ґрунтів, бо в противнім разі могли би уже за рік остатись без пристановища. Їй неможливо інакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д… Всі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться дальше на господарстві. Здавалось, що живуть тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна і горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листа, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона – її «сила», що вона єсть сею точкою, що в’яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала [29] Гарувати – тяжко, без спочинку працювати. , побивалась, неначе мужчина, дома і по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе підстава цілої будівлі стала порохнявою і захиталась…

Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із старою ненькою і обома сестрами найновішою вісткою, себто тою, котру одержала вже від нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко, привітно, що по упливі року відбирає поля і стане сам ґаздувати…

Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності, нужди, щоби їм при оповіщенні сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто і не бавилась так довго по прогулках. Особливо ж сусіднє село її немов причарувало…