Владимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Ходім!

І весь час, що ми йдемо по сходах, він має рішучий, гордовитий вигляд. Я не встигаю ступати за ним. Але біля дверей, на яких ще висить мідна табличка з його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одступаючись, так довго, що я нарешті питаюся:

– Ви подзвонили?

– Ах так! Я й забув.

І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же однімає її й шепоче до мене:

– А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?

– Не забувайте, що в и – хазяїн цієї квартири і батько цієї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…

Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, одчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть з розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту сукенку.

– О господи! – вражено, з переляком каже вона.

Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.

– Таточку! – раптом нещиро скрикує вона й кидається до нього, але старається не стати до мене спиною.

Панас Павлович машинально цілує її й питає:

– А мама дома?

– Ні, вона пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!

– Шкода, шкода!.. – розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.

– Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.

– Але чому? – здивованим, салонним тоном говорить Галя. – Тато так давно не були у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!

Їй усього тринадцять-чотирнадцять років, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка. Поява батька хвилює її тільки на хвилину. Її замішання проходить, і вона починає жвавенько щебетати. А ми стоїмо й, неначе слухаючи її, думаємо, як бути. Я вже знав, що ми підемо собі, не зробивши нічого: при Галі він не одважиться.

– Ах, та зайдіть же хоч у вітальню! – раптом перебиває себе Галя й пурхаючим жестом повертається спиною до дверей. Їй подобається грати ролю господині. Довгасте, вузьке обличчя та холодні, з нещирим сміхом, очі нагадують мені Варвару Федорівну.

– Ні, дитино, ми не ввійдемо… – стомлено говорить Панас Павлович.

– Ну, які погані! – вона робить ображену гримаску. – А з твого боку, тату, так навіть негарно. Я розумію: звичайно, можуть бути всякі родинні непорозуміння, але так закинути своїх дітей, як ти це робиш, це, вибач мені, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навіть кілька хвилин побути з нами. Але знаєш що? – раптом робить вона великі очі. – Маму можна викликати. Я пошлю Катю в театр, це п’ять хвилин звідси. Вона пішла на оперетку. Сьогодні іде «Орфей у пеклі». Кондратський пропонував взяти й мене з собою, але мама сказала, що мені ще не можна дивитись на цю п’єсу. Хочеш, таточку? – я пошлю Катюшу. Вона знайде маму, вони сидять у партері в четвертім ряді, я сама читала білети.

– Ах, так вона пішла на оперетку! – усміхається Панас Павлович. – І з Кондратським?

– Ну, таточку, будь ласка, не вигадуй ніяких паскудств! І не суди по собі!

– Так!.. Ну, так от що! Катю можна потім послати, а я хочу подивитись на Діму. Ти побуть тут з Яковом Васильовичем, а я піду до Діми.

І Панас Павлович уважно, строго й мовчки зиркає на мене. Він видається мені трохи блідим, але цілком спокійним.

– Добре, таточку! Тільки ви, Якове Васильовичу, посидьте тут трошки без мене, я мушу зробити коло себе порядок…

І Галя задом виходить з вітальні, роблячи милу й соромливу усмішку.

Я стараюсь уявити собі, як Панас Павлович входить у спальню, як будить Діму. Діма з просоня не розуміє нічого, усміхається сонно, думаючи, що йому сниться тато. Панас Павлович хвилюється, хоче одягти Діму але від хвилювання все плутає, а Діма регоче й поправляє його.

Галя вертається. Сукня застібнута, косичка заплетена. Вона сідає проти мене й починає розважати, безупинно оповідаючи щось про якихсь там «подруг-дівчат», про класних дам, про прочитані книжки. Вона висловлюється, як доросла, з правильним уживанням чужоземних слів, очевидячки, милуючись сама собою.

Довгенько сидимо так. Я вже починаю думати, що Панас Павлович змінив свою постанову. Але от чуються кроки і дзвінкий голосок Діми.

– Боже мій! – сплескує руками Галя. – Тато підняв Діму. Мама буде сердитись!

У вітальню входить Панас Павлович, тримаючи Діму за ручку. Діма весь сяє і кричить до Галі:

– А ми з татом на автомобілі поїдемо кататись!

– Тату! – з жахом питає Галя. – Це правда?