Владимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Та справжній напад, Панасе Павловичу, самий справжній. От давайте візьмемо автомобіль, підкотимо, вбіжимо! «А подавай сюди мого сина!» Та по «наружній фізіономії» її, ось тобі завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дімою. Ну?

Панас Павлович злегка одсувається й, зідхаючи, говорить:

– Та вам, голубе, легко сміятись.

– Та хто сміється?! От маєш! Та хоч у цей момент я готов їхати з вами. Навіщо одкладати? Хочете?

Панас Павлович, задравши голову, мовчки, вражено і з тривогою дивиться на мене.

– Я не жартую. Робить – так робить! Чого ж дурно час гаяти? Знаєте що? Ось давайте зараз подзвонимо їй! Коли нема дома, їдьмо! Тепер дев’ята година, Діма вже в постелі. Ввійдемо, одягнемо й гайда! Ну? Дзвонити?

Панас Павлович стоїть, немов заціпенівши від думки, що це, справді, може статися. Але на мій рух до телефону він кидається злякано до мене й хапає за руку.

– Та що ви, що ви?… – шепоче він, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у ній сидить сама Варвара. – Отто яке! Так з вами, бозна що вийде. Хіба ж можна так?

– Та чому не можна? Ну, чому?

– Це чорт-батька-зна, що вийде. Раптом зірвались і – маєш!.. Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один момент…

Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за найменший захист, але я без жалю вигоню його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої аргументи і в якійсь знемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.

– Добре! – вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. – Я згоджуюсь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.

– Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так або так. Треба покінчити!

Панас Павлович знов скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив гімнастику Міллера, якою займається щоранку.

– Ну, от що!.. – він починає і блідне. – От що! Коли вона дома, ми не їдемо.

– Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?

– Дзвоніть!.. – не дивлячись на мене, каже він тмяним слабким голосом.

– Ні, відповідайте: так!

– Та добре!.. Ну, звичайно…

– Чудово!

Я йду до телефону, а Панас Павлович з виглядом людини, яка чекає постанови консиліуму лікарів, почає ходити біля мене.

Коли якась жінка каже в ухо мені «слухаю», я міняю свій голос і питаю:

– Варвара Федорівна дома?

Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.

– Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?

– Скажіть, добрий знайомий!

На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанні.

– А як сказать? – добивається голос.

– Так і скажіть. А давно пішла?

– Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.

– В театр? Ага, дякую!

І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.

– А як же… А мені здавалось, що вона дома, – бурмотить він.

– Пішла в театр! – серйозно кажу я й діловито озираюсь. – Ну, значить, можна їхати.

Набираю цигарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибираємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті й змерзло потирає руки.

– Ну, та що ж, їдьмо! – каже він, силкуючись усміхнутись.

– Так, їдьмо! – відповідаю заклопотано й поважно.

В автомобілі Панас Павлович сидить, забившись у куточок, і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під’їжджаємо до його колишньої квартири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку й говорить благаючи, судорожно:

– Слухайте, Якове Васильовичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували. Ми не маємо ніякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.

– Панасе Павловичу! – кажу я з притиском. – Постановили в и, а не я. Отже, ви маєте змогу й перерішити. Я тільки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас ніякої пресії. Це тільки ваше особисте діло. Рішайте самі!

В цей момент автомобіль зупиняється. Панас Павлович навіщось тривожно визирає, метушиться, впускає пенсне й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо через яке надхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене: