Василь Стефаник: Камінний хрест (збірник)

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.

– Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав і зареготався Михайло.

– Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!

– Коли ви не дасте.

– Ходи, ходи, бігме, дам.

Та й взяла за руку та й повела до хати.

– Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!

– А яблуко дасте, ма?

– Дам, дам, богато.

– А булку?

– Та й булку…

– А до церкови озмете?

– Озму, озму…

– То чешіть.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.

– Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

– Коли-бо кусає…

– Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

– А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?

– А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть…

– Добре, я піду до вуйниного Івана.

Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.

– Ma, a коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.

– Бо миші зерно трубять та шкоду робля…

– Нащо шкоду?

– А би не було що молотити та й молоти.

– А що ж вони їде?

– Таже зерно…

– Як?

– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.

– По-парубоцьки, ма?

– Аякже, таже ти у мене парубок.

– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.

– Я хочу до вуйни.

– Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.

– Я не покажу. Хочу до вуйни.

– То йди про мене.

Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.

– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

Сіла в хаті шити.

– Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.

І мама всміхнулася і шила далі.

– Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк, що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.

Підняла голову, глянула у вікно.

– Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашляти…

Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.

– Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.

– Коли я не хочу.

– А ти чий, дєдів чи мамин? – питав Михайло.

– Дєдів…

– А кого меш бити?

– Маму.

– А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!

– Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.

– Ой, ци ни цес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.

– Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні? Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

– Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

– Mo, Андрі, а ти що купиш мамі?

– Червоні чоботи.

– Адєдиві?

– Дєдиві нічо не хочу.

– Файний синок мамин.

Михайло взяв його знов на коліна.

– Ти як називаєшси?

– Андрій Косминка.

– А хто ти є?

– Луский радикал.

– Добре. А куди ти поїдеш?

– До Канади.

– На чім поїдеш?

– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…

– А дєдю озмеш з собов?

– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…

– Йди, йди не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.

– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!