– Перевертайтеси в гробі, небожєта, 6-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антін тепер показує на війтову хату.
– Але вітиха – добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годить, де си поступ'ють. Най вам Бог усім дає ліпше, як мені…
– На який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.
– Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й відступив-єм цалком.
– Ой легко, як каміння гризти. Темний світ навперед мене…
Антін обводить рукою довкола себе.
– Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м віходив.
– Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!
Виводили з села [3] Вперше надруковано під назвою «Виводини з села» в чернівецькій «Праці» за 24 жовтня (5 листопада) 1897 року, № 14, с. 111–112. Готуючи новелу для збірки, письменник дещо переробив її і змінив назву на «Виводили з села» (інші редакції твору див.: І, 264–266). А своєрідним прототипом її став написаний влітку цього ж року твір без заголовка, який починався словами «З хорім надвір…», що його разом з сімома іншими «образками» автор надіслав Вацлаву (1867–1950) і Софії (1866–1925) Морачевським зі Сторожинця на Буковині, де тоді гостював у домі батька Софії. Власне їй і присвячено новелу. А написано її, судячи з усього, влітку-восени 1897 року.
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, – тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого – такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
– Ти вже йдеш, синку?
– Йду, мамо.
– А ти ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
– Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
– Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
– Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
– Гай, ходім.
Мама не пускала.
– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
– Воліла бих ті на лаву лагодити!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
– Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
– Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.
Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
– Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
– Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:
– Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили.
Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.
Читать дальше