Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

– Обчісую я твої діти щосуботи, та й сорочки їм перу щотижня, та й пускаю старі слези за водою, – відповіла баба.

«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеві ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх нарозум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них ґаздів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав…»

– Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, – вже Василь казав.

«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіть так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, що відси я вже не годен війти. Та й припишіть до мене геть за все, що си дома діє.

Клонєюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх.

Баба ревно плакала, а обоє діти за нею.

– На-ко тобі ґрейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, що дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.

Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький ґрейцар.

Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.

– Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимі то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.

Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути у голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.

– Ба не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, із золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та й за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.

Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.

– От, вже я забув кінець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще донедавна тямив. Зараз. Я займив із Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала. Та й я скинув окрайку, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир із листка…

Вже сидів на м’якім кріслі, і хлоп’ячі спомини гонили його, як сон, на якісь цвітисті поля, що цвітів на них дуже богато і можна їх рвати, рвати.

– Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лише дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:

Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.

– Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за бузьком та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна…»