Василь Стефаник - Камінний хрест (збірник)

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кожний палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на його галуззю лишало всі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кожніський палець Іванів на стіні.

– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві! Аді, що ти із стін поробив. По землі собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:

– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

«Боже, Боже, як народові тісно стало жити, а як свєта надійдуть та й нарід таки веселиться», – гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос – отака баба.

– Ба, вуйко Василь ідуть до нас із Николов Сименовим, із тим, що в школах він си вчіть.

– Тікай із землі, біжи д бабі на піч!

До хати увійшов Василь із школярем.

– А в вас, мамо, на печі Різдво? Вінчую вас счєстєм, здоров’єм, аби-сте ще прожили межи нами, – віншував син мамі та й цілував у руку.

– Ой синку, мені Різдво не в голові. Я, дитинко, всі дні оплакую і свєто, і будень, – казала баба, та й сльози в очах показалися.

– А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає.

– Та що приписує, дужий він ци слабує?

Василь витягнув лист із череса, подав школяреві, а цей взяв читати:

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!

Клонєюси до вас на Різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колєдку з кременалу, але боюси, що вітер мою колєду у лісі стратить та й під ваші вікна не привіє».

Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.

«Тут арештанти як заколідують, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із ґратів опадає. Як поведуть голосом, то аж дозорці наслухують. А така колєда в неволі сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за колєду. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволєли, аби пустили у колєду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипков колідувати. Бувало, станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче, і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…»

– Ой, сину, сину, тото-с діти осиротив, – шептала баба.

«Але годинами, мама, та так мені у цих мурах страшно, що не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, що вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівець осиротила, та й кров живцем із серця капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов провадє. І почітую собі на велику, що це Настя, а на малі, що це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…»

– Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.

«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люди. А хоругвами вітер носить та й питає: «А чоловік цеї жінки де подівси?» А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»

– Ой, замурували ті, сину, у неволі, – так зітхала баба.

«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти лишили на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу, Марійку, позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудді си вжирає. Знаєте, що як сирота плаче, то всі ангели плачуть…»