Ольга Кобилянська - Людина

– Присилувати , Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.

– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові до нікого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, – казала, – людина що?

– Бачиш, Стефане, – обізвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

– Вони, може, будуть тобі яку partie brillant [11] Блискучу партію (фр.). надставляти, а не що б ти хотіла! О Олено, і залізо ломиться!

– Так ти не віриш мені, Стефане?

– Вірю.

– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

– Бо ти також людина…

Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.

– Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би в моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докірливо, – думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.

– Прости мені, Олено! – просив він пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!

– Успокійся, любчику! – прошепотіла вона лагідно. – Вір в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини – тайна.

– Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка, однак, вона тепер полишена на волю долі…

– Дійсно, – сказала вона з вимушеним усміхом. – А так були б ми уже із сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.

– Ні.

І обоє замовкли.

– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.

– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.

– Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. – Її голос краяв його серце.

– І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається.

– Я буду берегтись, – відказала вона лагідно й слухняно. – Я і тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!

– Що, любко?

Вони станули і споглянули на себе. Обоє були бліді.

– Ми вже дома.

– Навіть і не завважив, – відповів він придавленим голосом.

– І мені не здавалось, що так близько…

З її побілілого лиця горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.

– Бувай здоров, Стефане! – і, ухопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушенні. – Чуєш? Пам’ятай!

– Олено!

Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кожний палець. Ледве замітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.

– Сили… дорога дівчино! – просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.

– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.

– Я… я… ні… – відповів він. – Ми ж любимося…

– Любимося, Стефане, любимося…

…………………………………………………………

Будучина настала. Вона приволіклась і знічев’я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мішаниною горя й утіхи. Радникові нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «світило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника і його жінки. Як скоренько, здавалось добрій женщині, пройдуть шкільні роки! Як летко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку ціну у світі! Однак інакше склалося.

Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного півріччя чимраз, то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула й він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.