– Наколи б я мав вас у руках; ви, нікчемний, з глибини душі зненавиджений хлопче, – сичав він, – може, й удалось би мені вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до згуби! Тепер…
– Ви не маєте мені нічого розказувати, нічого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор. – Зрештою йду зараз до Олени й розкажу їй, як чемно уміє говорити апостол жіночий.
– Безвстиднику! – закипів молодий чоловік. – Зрештою йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого брата, котрий їй і без того наводить безсонні ночі.
З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кожній нагоді зрозуміти, що його присутність їй ненависна; а він (наколи вже йому надто було) блід, однак мовчав, чого вона ніколи зрозуміти не могла, і – з’являвся наново…
Так зітхала пані радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубні химери своїх доньок. Могла, однак, говорити й думати, що хотіла; могла невтомимо нагадувати донькам границі жіночого світогляду, – все було надармо. Вони оставалися уперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало донькам ц.-к. радника лісового…
* * *
Був пізній ясний вечір і вже по Великодніх святах. Мале містечко утихло, і виразно було чути шум гірської ріки, що прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох сторонах підіймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхів’я, освічене магічним світлом місячним, викликувало чудні тужливі чуття в людській груді…
З одної малої незначної хатини вийшли Олена і Лієвич. Вона довірчиво сперлась на його рамено, і обоє звернули в одну з тихих улиць.
– Який нині чудовий вечір, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Начеб для тебе Бог наказав супокій, щоб ти його міг подивляти ще востаннє в цілій супокійній красі!
– З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останній вечір. А все ж таки, – додав він трохи згодом, – мішається із сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу від’їжджати від тебе, і то на два роки!
Її пройняла легка дрож, і вона з нервовим поспіхом сховала золоті коси глибше під хустку і, пригорнувшись ближче до нього, мовчала…
Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона видалася йому блідою.
– Ти не кажеш, Олено, нічого? – питав він стиха.
– Не можу говорити, Стефане… Буду тобі писати.
– Однак я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини!
– Може, тобі зложити присягу вічної любові й вірності? – питала вона його з вимушеним усміхом.
– Ні. В присяги не вірю. Ти се знаєш. Вірю лише в силу любові. А ти ж мене любиш… ти! – сказав він з утіхою, з трепещучим щастям в голосі. – Скажи! Я хотів би ще раз се почути!
– Люблю! – сказала вона, майже сміючись.
– З першої хвилини? – питав він в недовірчивім тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.
– Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей, не боявся ніколи й нічого.
– А з другої хвилини?
– З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував безвзглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…
– А з третьої, рибчино?
– З третьої… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартівливо. – Пощо казати? Щоб ще став зарозумілий, як другі, що далі вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони мені всі збридли!!
– А з четвертої?
Вона сміялася тихенько.
– Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що, пардон, не обертав ти себе в якусь модну мавпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мій «пан і король» між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у відповідній хвилі прискакувати до дам з плащем і рукавичками. Наче справдішній московський медвідь!
Обоє сміялися.
– Якби-то так тебе твоя мати почула! – обізвався він.
Вона здвигнула плечима.
– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
– Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!
Вона розсміялась.
Читать дальше